Ми, мешканці мегаполісів - під ковпаком у нього. А ви що, цього ніколи не помічали? Ви думаєте, що він існує для нас? Ан ні... Це ми існуємо для нього... Тепер це чудовисько, яке ми будували задля себе, розважається за наш рахунок... Можливо бажаючи помститись нам. За що? Та просто, за своє існування. Бо, якби йому було добре, то хіба все було б так, як є? Або, просто, від нудьги. Ось декілька спостережень.
Метро в час пік розважається... Воно грає людьми у тетріс... Складає складні фігури у одну цільну конструкцію... І знаєте, що найцікавіше? Воно ніколи не програє... Фігури завжди лягають чи стають (кому як пощастить) так, що конструкція складається... Нехай фігура буде дуже складною - пузатою, чи високою, чи з ерокезом. Складєються всі. У фігур ніхто не питає, в них немає вибору...
А іноді йдеш собі у юрбі людей, бо під вечір на вулицях повно людей, що повертаються з роботи не поспішаючи додому. Бо надворі тепло, хрущі плутаються у косах (ну, в кого вони є, звичайно). Так от, ідеш собі і намагаєшся ні про що не думати, бо після напруженого робочого дня думати не хочеться... І ти бачиш, як із зустрічного потоку людей вигулькнуло Його забуте обличчя. У тебе перхоплює подих і неймовірно починає калатати серце. І є декілька розвитків цієї ситуації. Перший: ти кидаєш сумку і пальто, що несла в руках і стрімголов летиш назустріч Йому (можливо, навіть, від хвилювання забувши його ім"я). Другий: ти йдеш і стараєшся втримати себе в руках, спокійно вишукуючи це обличчя. Третій: ти відвертаєшся у інший бік, щоб, якщо він тебе теж помітить (так хочеться все ж цього), сам вирішив - кидатись до тебе, чи пройти повз, зробивши вигляд, що тебе не помітив. Четвертий: ти акуратно і стримано виглядаєш його, але бачиш поруч з Ним іншу кралечку і ти вибиваєшся з потоку людей, ховаєшся за стіною першого ж будинку і акуратно виглядаєш з-за нього (от тільки для чого? Щоб ще раз подивитися на нього і цілу ніч сидіти на блконі з пивом і вашими улюбленими піснями? Чи для того, щоб роздивитись кралю? Хто ж тепер з ним? Хто кращий? І заспокоївшись, чи не заспоївшись, різниці немає, купити пива і йти на свій балкон)... Але закінчення цих варіатів не залежить від твоєї поведінки. Бо, чи ти біжиш на зустріч, чи ти спокійно йдеш Йому на зустріч, чи ти чекаєш від Нього перший крок, чи ти ховаєшся за стіною будинку, як шпигунка... У всіх випадках ти не знаходиш більше поглядом його. А чи було взагалі це обличчя серед натовпу? Чи то знову місто грається з тобою і твоїми почуттями? Бо що йому до тебе? Йому самому дуже нудно.
А ще. Прийшла собі весна. Вона ж не вибирає (поки що) куди їй приходити, а куди ні. Але ми не помічаємо квітучих вишень, абрикос і тюльпанів. Квіти ми бачимо тільки у підземних переходах, поспішаючи до когось на свято. А так... мегаполіс так втягує нас, що ми не те що квітів, а й небо нечасто бачимо, хоча воно завжди є над нами... Але у нас немає часу... Офіси, кондиціонери, монітори комп"ютерів. Мені, іноді, здається, що зоряне небо ми бачимо частіше у планетарії, ніж в живому вигляді. От так непомітно все проходить. Добре, що хоч небо залишається завжди на місці. І в нас кожен день є шанс. А весна... Весна йде майже непоміченою. Тільки гормони дають знати про те, що вона прийшла. Хоч би не образилась і повернулась через рік.
Є тільки одне "хоча". Хоча тільки вулиці українських мегаполісів можуть (але можуть і не мати) химерний вигляд... От запитуєте у когось з перехожих: "Вибачте, Ви не підкажете де можна найближче придбати картку поповнення рахунку на телефон?"... А тобі вказують поглядом у правильному напрямку і відповідають: "Ось там, на розі вулиці"... Українські вулиці мають роги... Цікава штука...
Вечір. Тихий. Навіть чути цвіркунів (як вони потрапили сюди?). Багатоповерхівки запалюють вікна, і якщо вдивитись в них, абстрагувавшись від поняття "будинок", то можна розгадувати ребуси... Щось шифрує місто, щось хоче сказати. Прямо сказати боїться. А, може, просто, боїться бути непочутим. А так... Хтось, та й задумається... Все ж таки мегаполіс теж переживає... (за нас чи за себе?)
