У той день, коли Максим уперше усвідомив, що життя прекрасне, його вже не було. Він сидів на хмарі та лічив зірки, намагаючись забути все... та марно... Кожного разу, коли яскраве ядуче світло било йому в очі, він блював від його раптовості. Не розуміти, де ти й усвідомлювати, що ти зовсім один набагато страшніше, ніж просто померти й нічого не відчувати. Спостерігаючи за життям інших людських створінь, він зрозумів, що всі – нікчеми, але й він не кращий... був...
І тепер, сидячи на порожній від страху та болю хмаринці, він майже простив собі все, сам. Важко плакати, коли очі висохли та втратили надію на прощення від когось іншого, більш вагомого, ніж Максим. Такі, як він, скрізь: вірять, що їм усе можна, бачать лиш себе та своїх рабів, такі невимушені та безпорадні від власного егоїзму. Він думає, що тут, на цій хмарі, його сумління очищується. А воно ж настільки брудне, що вражає своєю здатністю все ще існувати.
Стримуючи нудоту, хлопець ловив у повітрі іскри світла та колов ними язика, щоб хоч якось учинити собі біль, але, як тільки захлинався кров’ю, одразу ж утрачав свідомість і знову прокидався неушкодженим.
– Ви! Всі! Невже мене не чуєте?
Тихо. Зовсім тихо. Ніхто не бачить непотріб.
– Ти теж тут? – раптом почувся невідомий голос.
– Хто це? – Максим почав роззиратися.
На сусідній хмаринці валялася худорлява дівчина. Вона розривала під собою хмаринку, але безнадійно... Намагалася сховати за довгим волоссям обличчя і важко дихала, струшуючи попіл від сигарети на ту ж хмару.
– Як тебе звати? – спокійно запитала та.
– Максим. А тебе?
– Я, гм, не пам’ятаю.
– Як це? – здивувався хлопець.
– Ти скоро сам забудеш все про себе. – мовила дівчина. – Тобі ще довго тут сидіти...
– Що? – Максим запанікував. – А де ми? Що це за місце?
– Я називаю його «цукром». Це проміжок між пеклом та раєм, коли випробовуєш себе на все: силу волі, здатність витримувати біль, вистояти перед спокусою. Тут можна отримати все, чого забажаєш. Варто лише сказати про це вголос.
– І що? Що тоді?
– Тоді? Гм-м, це «тоді» залежить від того, що ти сам обереш.
– А ти? Що обрала ти?
– Ось. – дівчина опустила очі на сигарету. – Колись я мучилася так, як і ти, але потім зірвалася. Надто довго це продовжувалося. Я отримую все, чого забажаю. А потім, потім буде темрява, порожнеча, сподівання, біль, страх. Але зараз я про це не думаю.
Максим безглуздо дивився на дівчину й обливався потом від почутого, того, що він не здатний поки повністю усвідомити, сприйняти своєю ніжною душею.
– Але чому ми? – хлопець усе ще продовжував ставити питання.
Зненацька дівчина почала реготати. Вона задихалася від звуків, що вилітали з її рота, занурювалася з головою в хмаринку, і все минало.
– Ми? – перепитала вона. – Ти думаєш, що нас тільки двоє? Невже ти досі нічого не зрозумів? Нас мільйони, але твоє бачення простору настільки вузьке, що ти здатний розгледіти лише мене. Ти нікчема така ж, як і я, як і ми всі. Ось чому ти тут!
– Ні! Це все неправда! Це трапилося не зі мною! – хлопець заплющив очі й повторював це собі.
– Ти такий цікавий! – дівчина посміхнулася. – На щось сподіваєшся...
– Так. – мовив Максим. – На всепрощення.
Раптом дівчина вирячила на нього очі.
– То прости собі все сам! Я ж простила! Ти тут господар своєї долі, тому можеш робити з нею все, що тобі заманеться!
Хлопець піднявся. Він стояв на хмарі та слухав місто, що під ним.
– Я собі прощаю! – вигукнув Максим та зістрибнув з хмарини.
– Ой! Полетів! – з лукавим блиском в очах промовила дівчина. – Такий наївний! Зараз знову повернеться. Він простив усе собі сам! Тепер буде зі мною вічно! Я ковтатиму його страждання й біль, доки повністю не зрозуміє свою провину. Він існуватиме тепер тільки тут, у «ніде»...
Отредактировано Sorochka Kesha (2008-04-10 19:36:55)
