Тінь пам’яті
Боса, легко вдягнена Христина бігла по кривавому снігу не озираючись, сама не знаючи куди. Вона бігла від неї, намагаючись втекти чимдалі, аби сховатися, щоб не знайшла. Навколо не було ні душі, бо Христина вже за містом – на самоті з таємничим лісом та кладовищем. Від холоду та втоми її ноги здавалися залізними протезами і поступово відмовлялися слухатися володарку. Свій біг дівчина змінила на важкий, повільний крок і з відлунням у голові ,,Вона вже поруч, вона вже тут,, та з думкою ,, Не підкорюся!!!,, Христина намагалася рухатися настільки швидко, скільки дозволяли їй сили…Та зусилля були марними, і за кілька секунд дівчина живим трупом впала на землю, перевернулась обличчям донизу та, закривши його руками, дрижала вже не стільки від страху, скільки від холоду. У цей момент безжалісна істота вже наблизилася, і, нахилившись, прошепотіла дівчині на вухо: ,,Я вже тут, я знайшла тебе…Ти нікуди не втечеш, Христино, не сховаєшся…бо я – твоя Доля!,, почувши це у дівчини на очах виступили сльози і вона…прокинулась.
Христина прокинулась, втерла очі та сіла на ліжку, загорнувшись у ковдру. Глянувши на годинник, що показував п’яту ранку – спокійно встала й сіла за стіл робити домашні завдання. Вона навчалася в професійному ліцеї в сусідньому місті, що за півгодини маршруткою…У голові Христини завжди блукали спогади з дитинства, з дитсадка, що знаходився на околиці міста, пияцтво батька, однокімнатна сумна квартирка (та й то не їхня), сувора перша вчителька, розлучення з коханим та єдиним, вічні повчання матері та особливо 14 вересня. Цей п’ятнадцятий День народження, подарунком до якого Христині стала народжена нею мертва дитина. З того дня ось вже чотири роки, як дівчина страждає на неспокійні сни…та вже й перестала звертати на них уваги…а сльози лише за звичкою ллються. Такі  все ж кращі, за приємні та казкові, бо прокинувшись від тих, вважала дівчина, пошкодуєш, що все так швидко скінчилося…а так немає майже різниці…спиш ти чи ні.
За сорок хвилин до виходу з дому Христина привела свою зовнішність до ладу та вдяглася. Вона завжди виглядала гарно, незважаючи ні на що. Те, як чинить із нею життя – особиста її з ним справа, а іншим знати не варто. Дорогою до ліцею та й у самому навчальному закладі Христина намагалася посміхатися, бути веселою та життєрадісною. Проте, як завжди, рідко роздивлялася по сторонам навколо себе, уникала будь-якого спілкування, бо лише її найкраща подруга бачила, як Христина сумує…усміхнено…та й їй дівчина не розповідала усього…лише коротко, без деталей…бо знаючи свою емоційність боялася показати істинні почуття, боялася занадто розкритися, боялася, що це буде нікому не потрібно. Не розлучалася вона лише із своїм блокнотом у чорній шкіряній обкладинці та чорною гелевою ручкою…То була її душа…
Після навчального дня Христина, ніде не затримуючись, повернулася додому. У цей день, як і в будь-який інший вона мала чимало справ, принаймні вона так хотіла і тому знаходила їх багато. Треба було допомогти мамі, поприбирати, забрати своїх молодших з дитячого садочку ( у неї було троє братів та сестер) на останок декілька разів сходила в магазин, бо постійно забувала щось купити.
З самого дитинства Христина була жвавою, непосидючою дівчинкою…а зараз взагалі була готова робити що завгодно, аби тільки не сидіти без діла…Впоравшись, вона почала гратися із малечею, повзаючи по підлозі на колінах, як мала безтурботна дитина, то з машинкою, то з лялькою в руках. Тримаючи її Христина раптом зупинилася на одному місці і, вдивляючись у намальоване обличчя, подумала, як же чудово було б стати бездушною лялькою…неживою, але вічно щасливою…Напад радості швидко зник з обличчя дівчини і вона, покинувши все, пішла в свою кімнату і, зачинивши двері на замок, вляглася спати. Вона робила так досить часто, як тільки виникала потреба заховатися від своїх спогадів та болю, втекти від свідомості і впасти у забуття, у якийсь хоч і не менш для неї жахливий, але все таки паралельний світ.
Прокинулась Христина о десятій годині ввечері. Якраз починався її улюблений час доби. Не довго думаючи, вона швидко зібралася та пішла на вулицю. За чотири роки  батьки вже звикли до самотніх нічних прогулянок  своєї доньки і тепер хоч і хвилювалися, та не зупиняли її й не питали куди, бо й так знали.
Місто в якому вони жили було досить спокійним…звичайно траплялися трагічні випадки, та страх за своє життя вже давно полинув геть із Христининих думок. У Христини було два улюблених місця, куди вона приходила близько опівночі майже щодня. Одним із них був дах 41 чотирнадцятиповерхового будинку вулицею              Добровольського. На відміну від інших, він був завжди відкритим, ніби чекав на дівчину кожної миті. Тут згори місто дихало по-іншому, воно було прекрасне, й зовсім не сіре…Тут нагорі Христина почувала себе вільною…навіть занадто…Але сьогодні вона не полізе на дах, а вирішила піти в інше, не менш улюблене  нею місце – піде на набережну.
До води їй було йти близько п’ятнадцяти хвилин повільним кроком. Дорогою дівчина думала про темряву. Як же вона любила ніч…лише ніч могла стерти всі крапки й грати, могла встановити рівність. У темряві всі були однакові, всі були одного кольору.
Наблизившись до чорної води, в якій спокійно купався повний місяць, Христина всілася на прохолодний, трохи мокрий пісок, подивилася на своє відображення й гірко всміхнулася…Лише тут, один на один із своєю долею вона могла думати вголос, розмовляти з кимсь, і водночас ні з ким…Такими вічними питаннями, як ,,за що? Чому так, а не інакше?,,  Христина не переймалася вже давно. Адже вона знала – відповідь була в ній самій, порпатися потрібно було у собі й звинувачувати тільки себе.
В черговий раз довівши себе невичерпними роздумами до сказу, згадавши минуле, оцінивши теперішнє та подумавши про майбутнє, Христина щосили вдарила по своєму відображеному при березі обличчі, перетворивши його на мільярд шалених крапель, що ніяк не заспокояться та не зберуться до купи. Дівчина встала й, обтрусившись, побігла додому. Вона завжди приходила близько другої години…тоді, коли всі сплять…Але тепер вона як ніколи думала не лише про себе. Тихенько пройшла до своєї кімнати, роздяглася і лягла, не розстилаючи ліжка. Лежачи на спині та спостерігаючи за мовчазними, непорушними, яскравими фосфорними зірками, які вона наклеїла на стелю, Христина невдовзі заснула…готова до наступного дня…