– Скільки себе пам’ятаю, ніколи ще не була такою. Навіть не знаю, як пояснити це відчуття, цей стан якогось незрозумілого розчарування чи провини.  Я не можу їсти, спати, майже нічого не відчуваю. Лише цей біль... Я не розумію від чого він. Як мені тепер розібратися в собі? – кусаючи губи, мовила Мері до Руслана.
– Г-м-м, навіть не знаю, чим можу тобі допомогти, – хлопець похитав головою.
– Руслане, згадай: може, я що-небудь тобі погане зробила...
– Ти що таке кажеш? Ти взагалі – найдобріша людина, з усіх кого я знаю.
– Що ж це тоді зі мною? Мені так погано. Здається, ніби безліч людей одразу віддали мені всю свою негативну енергію, а потім ще хтось проїхав по мені бульдозером.
– Не переймайся, Мері, з ким такого не буває, – промовив Руслан.
– Мабуть, ти правий, – погодилася дівчина.
Хтось зайшов до кімнати.
– Вибачте, я лише куртку свою заберу, – сказала білява дівчина, а потім почала ритися в шафі. – Мері, ти не бачила її?
– Кого? – ледь промовила Мері.
– Не кого, а що. Куртку мою, – дівчина усміхнулася. І взагалі вона вся сяяла: тепло так і випромінювалося з її зелених очей.
– Ні. Не бачила. Візьми мою, якщо хочеш.
– Дякую, – вимовила дівчина й швиденько вибігла з кімнати.
Мері подивилася на Руслана, а потім сказала:
– Та в неї ж навіть куртки своєї немає. Завжди робить вигляд, ніби щось загубила, а врешті я їй даю свої речі.
– Мері, – раптом запитав Руслан, – а яке твоє справжнє ім’я?
– Чому це тебе так зненацька зацікавило? – дівчина уважно придивилася до хлопця.
– Просто, я тебе знаю вже майже півроку, а називаю Мері. Мені хочеться дізнатися справжнє ім’я.
– А чим тобі не подобається це?
– Справа не в тому...
– Юля, – увірвала його дівчина. – Мене звуть Юля.
– Зрозуміло. – мовив хлопець.
Тиша тривала десь протягом хвилини, а потім Руслан знову запитав:
– Не можу втямити, чому ж тоді Мері?
– Краще тобі не знати, бо тоді ти навряд захочеш зі мною спілкуватися.
– Припини. Невже це щось настільки страшне? – усміхнувся Руслан.
– Для мене – це нормально, але більше ніхто цього не сприймає. Ти звернув увагу, що зі мною ніхто не спілкується? Навіть Саша лише забігла на хвилинку. Насправді ж вона ніколи тут не ночує: їй страшно.
Хлопець здивовано подивився на дівчину.
– Поглянь, – дівчина підтяглася до холодильника й відчинила його.
Руслан підійшов ближче:
– Дідько! Та це ж кров! – вигукнув він.
– Ага, – спокійно мовила дівчина й опустила очі.
– Ти... п’єш кров?! –  вражено спитав хлопець. 
– Ти сам хотів правди.
– Я ж не знав! От лайно! Я йду звідси! – скривився хлопець і вибіг з кімнати.
А дівчина з сумним виглядом обличчя знову зазирнула до холодильника.
– Я так і знала...
Потім вона почала перебирати пакети:
– Перша... Друга... Третя... Четверта... Котра?