Ніч. Йшов дощ. Хлопець стояв біля відкритого вікна та дивився на промоклих людей, котрі кудись поспішали на ніч. Вже декілька днів тягнулася така погода. Ніби щось відчувало настрій парубка, ніби щось шукало йому втіху та не могло знайти.
- Вона казала, що коли йде дощ – то ангели на небі плачуть. Я пам’ятаю…, - пробуркотів собі під ніс хлопець.
Міцна статура, чорняве волосся та сіро-зелені очі, які чомусь завжди нагадували море, вони були в нього від матері. З вікна сильно видувало, а він стояв в потертих джинсах та білій футболці, в звичному домашньому одязі парубка. Та він нічогісінько не відчував: ні жалю, ні болю, ні холоду.
  Рівно три дні тому він посварився зі своєю мамою, рівно три дні тому почалася така негода, рівно три дні тому він вперше не спав всю ніч через сльози. Хлопець нагримав на свого кращого друга, та все його життя пішло шкереберть. Тільки сіренький кіт міг хлопця заспокоїти. За день до цієї зграї подій звір приблудився до їхньої квартири та став мешканцем затишного дому.
(на небі)
- Можна до вас? – спитала дівчина-янгол у серафимів, піднімаючись на сьоме небо.
Крила її вже були досить замучені, тому що не легко дертися все вище й вище без зупинку через шість небес. А якщо б вона хоча б на хвильку зупинилася на хмарці посидіти, то її помітили б та добряче обскубали пір’я. Вона – простий янгол-охоронець, представник найнижчого чину крилатих житців неба. Біляве волосся та темні очі дуже протиставлялися в її зовнішності, простенька туніка та сріблястий пасок нагадували про її призначення. Від дівчини-янгол так і віяло теплом та чистотою. А перебувала вона завжди на першому небі, інколи на другому, бо так ближче до людей, та й чин потребує.
Вдершись на сьоме небо, вона побачила білі пасма хмар, які били в очі своїм кольором. «Напевно, тут ніколи не буває темно» - подумала дівчина-янгол. На цих небесах було багацько серафимів – янголів кохання та віри, вищій чин служіння. Вони рідко виходили за межі свого неба та керували всім звідси. Побачивши янгола, та ще й такого необачного, вони розізлилися трохи:
- Що ти тут робиш? Тобі недозволено на цих небесах перебувати!
- Мені на землю треба, дуже треба…
- То й що, - усміхнувся один з серафимів, - ти ж знаєш, що не можна. Якщо ти схотіла свою людину врятувати, то ти й так можеш з неба. Інтуїцією не намагалася підказати?
- А якщо вона не чує внутрішнього голосу? Я й твариною до неї… - в розпачі проказувала дівчина.
- Ось бачиш, ти все що можливо зробила! А що сталося? – продовжував розмову з янголом один серафим з добреньким лицем та сумними очами.
- Я бачу його душу, вона чорніє. А він же був такий хороший хлопець! Не хочу віддавати в пазура янголів–наглядачів… - продовжувала квилити крилата.
- Двобій Добра й Зла відбувається кожну секунду в серці кожної людини, бо серце -  поле биття, де стинаються янголи й демони. Все що з людиною відбувається має причину, має наміри долі.   
- А може щось зроблю, на мить  відпустіть…
Серафими трохи посперечалися, але дозволили їй спуститися на землю до першого вітру, бо саме тоді вони заберуть янгола на небо.
  (на землі)
«Що ж я так розкиснув? Я матір шукав, я дзвонив другу, я…я вибачився перед хворенькою дівчиною, що вчора образив. Все, в мене є своя гордість, не буду більше. Вони самі винні, а я все зробив, що міг!» - думав про себе хлопець. А морські очі наливалися солоною та гіркою водою. Парубок підійшов до вікна, зачинив його та трохи загледівся на одну дощову хмарку, яка нібито опускалася на землю. Він сів на улюблений килим, опершись на стіну, передивився улюблені фото та трохи заснув. Чому, коли нам когось або чогось не вистачає, коли нам сумно чи болісно, ми передивляємося альбоми з картками наших близьких та самі собі промовляємо: «А це я на морі, це я з мамою ще досить маленький, а це мій перший кіт чи перша кохана людина…»?
А тим часом на даху його будинку вже сиділа дівчина-янгол. Дощ змочив її біляве волосся, що воно почорніло.
- Треба йти, - промовила вона сама собі. – Що я йому буду казати? Як він відреагує?
Тут тихенько подмухав вітерець, нагадуючи, що обмаль часу. Крилата вже стояла на його підвіконні та побачила, що парубок дрімає трохи.
Щось повіяло прохолодою, та хлопець відкрив очі. Перед ним на килимі сидів мокренький янгол та заглядав на лице. Хлопець відсунувся, відвернувся та намагався чи то сховатися, чи то прийти до тями.
- Не бійся, я – янгол-охоронець твій! Повернись, будь ласка. В мене мало часу, а потрібно тобі дещо розказати, допомогти тобі. Тобі ж потрібна рада?
Хлопець ще більше злякавсь:
-Ні, ні, я сам. Не твоє діло…
Та на серці в нього потеплішало, ніби хтось розтопив крижану каменюку в серці. Янгол побачив зміни та сказав:
- Ось бачиш, я тобі вже стала в пригоді. Краще так? Не дивуйся так, я – дівчина-янгол. Можеш в мене щось спитати, а потім я тобі ще чимось зараджу.
- Чому ви допомагаєте людям? Вам потрібна їхня увага? – обізлився чомусь хлопець.
- Люди вірять в нас. Нам потрібна ваша віра, за рахунок неї ми живимо. Чим більше визнання нас, тим ми сильніше. Проста думка – ось що нам потрібно.
- Ти завжди біля мене?
- Я спостерігаю за тобою, але не завжди. Періодично слідкую за твоєю душею, допомагаю в самі важливі моменти життя. Ти чув коли-небудь внутрішній голос? Так оце я…
Хлопець піднявся з полу та підійшов до вікна, намагаючись знову закрити вікно. Дівчина викрикнула:
- Не закривай, прошу. Бо я не зможу повернутись вчасно, мене й так не хотіли випускати.
- А я думав, що ви самі по собі, що вами ніхто не керує…- звичніше почав він говорити. - Який вигляд має душа, скажи? Яка вона у мене?
- Прозора хмарина зі срібних ниточок, у середині світляна крапка. Та й в тебе вона… така ж. Але знаєш, я відчуваю, що щось негаразд…. Та не можу нічого тобі розказати. Просто послухай уважно й ти отримаєш відповіді на деякі питання, які шарпають твоє життя. По-перше, вміння пробачати – властивість сильних. Слабкі не вибачають… Вдруге, справжній друг – це той, який буде тримати тебе за руку та відчувати твоє серце, той, якого будуть ображати твої слова, але він їх розуміє. Третє – завжди знайдуться люди, яки заподіють тобі лиха. Але треба вірити людям, просто бути трохи уважнішим. Зрозумій, кожна секунда вашого життя – золота. Вчора – вже історія. Завтра – ще не відомо, а сьогодні – це дарунок. Нам – янголам – не відомі почуття холоду, страху, пихи, війни чи пристрасті. Та колись кожен з нас був земною людиною і все це відчував. А ви нічого зараз не цінуєте, не поважаєте людей, котрі поруч з вами…
І дівчина-янгол засмутилась: якби вміла – то заплакала б. «Чому вони…що ж так…а ми…» - кидалась в думках крилата. Дощ за вікном різко перетворився в шквал. Вона намагалась заспокоїтися, бо це доводило до поганих наслідків. А хлопець стояв задуманий, всі ці слова глибоко впеклися в його свідомість. Він тихо сповз по стіні на килим біля вінка. Почав помічати, як маленькі краплинки летять в кімнату, побачив в них ніби життя зі сторони. Дівчина розуміла, що скоро іде, тому почала розмову перша:
- Вже вечоріє. Я порошу Лайлу – янгола ночі, щоб вона подивилася за твоєю душею, та ти добре поспиш.
Хлопець кивнув головою, а крилата була вже біля вікна.
- Та май на увазі, що я більше не буду втинатися в твій світ, як зробила  сьогодні, поки ти не поросиш це зробити…