Затряслась земля… задзеленчав трамвай… Ми з дідусем сьогодні будемо гуляти, бо погода дивовижна – сонячна… Мій дідусь з люлькою, що стирчить з-під сивих довгих вус – справжній казкар… Це його так мама кличе, а насправді він просто знає багато історій з життя… Ми присіли на лавці під вербою, яка сховала нас у тінь і приховала нас своїми вітами… Ми були ніби у засаді… «Діду, розповідай вже якусь історію, ти ж обіцяв. Тільки справжню. Таку, яка сталася з тобою»… Дід усміхнувся: «Я й розповім тобі найсправжнісіньку історію… Тому й сховав нас тут, під вербою, щоб довгі віти не випускали моїх слів далеко… Не хочу цього, бо я скромний… Тобі розповім, а іншим того знати не треба. Бо історія буде про те, як я допомагав підсолювати море, щоб воно не стало прісним. Бо саме ж воно не може себе солити… А Бог вирішив, що воно повинно бути солоним… Та й поставив над цим ділом доглядача…» «Тебе?»… Дідусь знову посміхнувся… «Та ні… Бо якби я був наглядачем, то й ніколи було б мені було знайомитись з твоєю бабусею, а тимпаче - жити з нею… Бо був би я зайнятий коної хвилини морем.  То й у мене не було б тепер тебе, а в тебе – мене… Ні… Наглядачем була дівчина… Дуже вродлива… З великими очима і віями… Коли вона кліпала, то по морю йшли хвилі…» «А коли не кліпала… Коли вона спала – то був штиль?». «Так. Тоді був штиль…

Так от. Це сталося одного вечора, коли я ще не був дідусем. Я був таким, як ти. Було мені років дев’ять. Лягав я собі спати. Здавалось, що й сон вже почався, аж тут постукали у вікно. Хто це, думаю собі. І чи не здалось часом. Але знову постукали. Я підійшов до вікна…» «А тобі страшно не було?» «Ні… Я звичайно скромна людина, але мій онук повинен знати, що я не з боязких… Але нікому не кажи, бо знову будуть говорити, що казки розповідаю. Та в це може повірити тільки дитина». «Чому?» «Бо в дорослих інші казки». «А в тебе? В тебе зараз теж інші казки. Але ти віриш в те, що розповідаєш…» «Чесно, я й сам інколи сумніваюсь. Але точно пам’ятою, що  було таке. От і тобі розповідаю. Та не перебивай-но. Слухай. Так от. Я був сміливим хлопчиною і тому підійшов до вікна. Бо чого мені боятися?» «Не знаю. Темряву.» «Та що ж тобі може зробити темрява?» «Там може бути хтось страшний…» «Там нікого не може бути страшного. Бо навіщо йому приходити до тебе?» «Щоб з’їсти» «Та навіщо їсти тебе, коли у магазинах повно їжі.» Я знизав плечима. Я вірив діду, як нікому в світі.

«Та слухай вже далі що було. Так от. Я підходжу до вікна, а там сидить сорока, а на хвості в неї новина сидить. Я відчинив вікно. Новина побачила мене, зістрибнула на підвіконня і пролунала голосом, який був схожий на гудіння вітру: «Тільки ти, хлопчик з такою сміливістю зможеш допомогти. Тільки ти, хлопчик з такою скромністю – ніколи про це нікому не розповіси. Бо це таємниця, про яку не слід нікому знати»… «Так ти ж мені відкриваєш таємницю. А ти слово давав?» «Та дослухай-но до кінця! Так от. Новина каже: «Тільки ти, хлопчик з такою сміливістю, зможеш допомогти. Тільки ти, хлопчик з такою скромністю – ніколи про це нікому не розповіси. Хіба що внукові своєму колись. Тільки він тебе зрозуміє, і тільки він ніколи не відкриє цієї таємниці, хіба тільки своєму внукові. Даєш слово?» Я дав слово честі. «Ти знаєш, що наглядачка за солоністю моря – захворіла. Їй потрібна допомога. Допоможи їй.» Новина вичерпалась і щезла. А я собі думаю, як же я потраплю до моря, до наглядачки. І як я взагалі допоможу. Сорока не летіла. Вона чекала мою відповідь, щоб віднести її куди слід. «Добре» - сказав я. Моя згода стала новиною, вчепилась за хвіст сороки і полетіла… А я почав думати, як то його добратись до моря. Підняв до неба очі і побачив місяць. Здоровий такий місяць був – повний. Я простягнув до нього руки і вхопився за нього»…

«А хіба до місяця можна дотягтись?» «Я ж дотягнувся. Коли дуже треба, то й місяць допоможе. А ти пробував колись, що ти так сумніваєшся?» «Ні. Бо знаю, що місяць – то супутник Землі, що то – планета». «То для дорослих людей – планета. А вночі, при таких обставинах, та й для сміливого хлопчика – то була гойдалка. За яку я вчепивсь обома руками, розгойдався і впав якраз біля самого моря. Дивлюсь, сидить дівчина, гарна-прегарна. Очі, як криниці, а вії, як віяла заморські – пухнасті, густі і довгі, гострі, мов стріли. Вона мені й каже: «Я захворіла. Лікувала ікринку однієї знайомої риби. Вилікувати, то я вилікувала, а сама захворіла, бо не встигла посолити море вчасно, через опіку над ікринкою. А як я не встигаю цього зробити, то хворію від того. Я знала це, але ікринка була під загрозою. Тепер сиджу безпорадна, не маю сил зовсім, щоб посоли море. Допоможи. Он у тій печері стоять мішки з сіллю. Один мішок висип у море. А потім перемішай ковшем, щоб сіль рівномірно розійшлась по морю».

Я не міг відвести очей від дівчини, але ж побіг до печери, вхопив мішок… але він виявився не таким вже й легким, як мені того хотілося б. Я ще трохи спробував, але мені його було не зрушити з місця. Я вийшов до моря дуже засмучений, сів на березі і мало не плачу. Бо це ж катастрофа – не посолити море, підвести дівчину… А я ж обіцяв. Я почув якесь пищання: «Ми тобі допоможемо, бо вчора наглядачка за морем спасла мою дитинку-ікринку. Зачекай». Я вдивлявсь у пітьму, але нікого не бачив. Чим мені може допомогти рибка, подумав я. Але за мить біля берега я побачив дельфінів. Вони почали пищати, а я все розумів. Я побіг до мішка, а дельфіни підкидалися на піску і так потрапили до печери. Я схопивсь за мішок, за мене вчепивсь один дельфін, за нього інший. І так ми всі гуртом притягли сіль до моря. Я подякував дельфінам і розв’язав мішок. Потім перекинув його в море, але солі там було дуже багато. Сіль все сипалась та й сипалась. Нарешті вона вся опинилась у морі.

Так, де тепер взяти ківш? У печері його не було. Я знову підвів очі до неба. Запам’ятай, мій онучку, якщо в тебе в житті будуть якісь невирішальні питання – підіймай очі до неба. Воно підкаже. Так от. Я побачив Велику ведмедицю – сузір’я таке. Вона мені підморгнула однією зіркою і я все зрозумів. Я простягнув руки до місяця, вчепивсь за нього однією рукою, а іншою взяв сузір’я, що схоже на ківш. І обережно тримаючи його в руках, щоб не розгубити зірки, перемішав сіль у морі. Потім почепив ківш на місце і впав з місяця біля дівчини.

Якраз вставало сонце. Дівчинка-наглядачка дякуючи мені сказала: «Ти спас не тільки моє життя, але й життя багатьох жителів моря. Тому я хочу тобі в знак подяки подарувати дещо». І вона повернула обличчя до сонця. Сонячні зайчики, що стрибали по морю почали чіплятися за вії дівчини, нанизувались і нанизувались постійно посміхаючись. Потім вона закрила очі і сонячні зайченята почали скочуватись на землю, перетворюючись на бурштин. Точніше на бурштинові намистини. Дівчина їх зібрала, нанизала всі, крім однієї, на сонячний промінчик і заховала собі у кишеню, а одну, що лишилась, протягла мені. «Ось, тримай. Коли прийде час, ти зустрінеш одну дівчину в намисті з бурштину. Там не буде вистачати однієї намистини. Віддаси їй. Ось тобі й буде винагорода.». Я здивувавсь такому дивному подарунку, але зжав намистину в кулаці так, щоб вона не випала і не загубилась. Я подякував. А дівчина, загадково посміхаючись, сказала: «А тепер заплющ і розплющ очі». Я так і зробив.

Заплющив, а коли розплющив, то побачив, що я у своєму ліжку. Думаєш сон? А ні. В руці у мене була бурштинова намистина.» Дід замовк. А мені не терпілося: «А був у твоєму єитті той час, що повинен був наступити?». «Був. Як я був вже парубком, то зустрів дівчину, що була як дві краплі води схожа на дівчину-наглядачку за морем, і на шиї в неї було бурштинове намисто, в якому не вистачало однієї намистини. Ось так ми познайомились з твоєю бабусею. Але це вже інша історія». Так закінчив свою розповідь дідусь і замріяно дивись кудись між гілля верби. І хоч у мене було ще багато питань, та я відчував, що зараз той момент, коли дідуся не потрібно турбувати... Він зараз знайомится з моєю бабусею. Правда, тільки у спогадах. Але то все одно дуже важливо. Тому не буду їм заважати.