Натюрель

Твоя душа – непрохідні ліси,
Де стовбури дерев стоять стіною.
Чудові очі глянуть наді мною,
Як два безкраїх озера краси,

Що залишають той лісок на острівці.
Два береги й тонесенький місток,
Треба лишень зробити виправданий крок
Й пройти до лісу по простягнутій руці.

Твоє волосся – трави гайові.
Лоскоче килим той мої долоні,
А як пірну у нього, то і мої скроні...
Й думки вже непідвладні голові.

Легенький вітерець колише трави,
Немов дихання збуджене твоє –
То холодно, то надто тепло в’є
З уже відкритого проходу до дубрави.

Зайшов. За спиною зімкнулись
Дерева, як мовчазні постові,
Пройшов непевний жах в моїй крові.
Як повернувся – всі страхи забулись:

Галявина красива, диво-квіти
І серце посередині стоїть.
В скляному панцирі непевно майорить,
Десь чутно звук карпатської трембіти.

От так проходили часи,
А серце мене завжди допускало,
Десь вдалині улюблена трембіта грала,
Але в один момент замовкли голоси.

Замовк і вітер, висохли озера,
Зламався міст, згорів під лісом гай,
Нечутно пташок співу – тільки вовчий лай.
Лишень дерева не змінили атмосферу.

Якось проходячи повз цей забутий світ,
Помітив, що все знову зацвіло,
Але побачив іншого чоло,
Що йшов до лісу ізольованого віт.

20.09.06

Кінцівка трохи підкачала, але це один з тієї невеликої "купки" моїх віршів, що мені дуже подобаються...