уривок з роману "Ангел"
Ніч, темна ніч. На небі дуже тьмяно блищали зірки. Чорнявка стояла біля вікна. Вона навіть не пам’ятала з якого дня взяла звичку не спати вночі, а простоювати чи просиджувати на підвіконні темними годинами, вглядаючись в небо. Біла коротенька нічна сорочка, м’якенькі капці і срібний хрестик були на ній кожну ніч біля вікна.
Для чого вона там стояла? З того дня коли чорнявка згадала все, що з нею сталося, минув тиждень. Здається, в її розумі не залишилось запитань про минуле, не залишилось прогалин. Дівчина, здається, досконало оволоділа силою хреста, запитуючи в нього щось неясне.
- Я хочу його побачити, почути, - промовила дівчина в голос. – Небо, зірки, вищі сили, серафими, я вас всіх прошу…
І вона затихла, вона злякано намагалась підібрати слова.
- Прошу, хоча б на хвилиночку його побачити і спитати дещо…
Ніколи в житті чорнявка не просила настільки віддано, ніби кожна клітинка її тіла хотіла зустрічі. Але чомусь вона була впевнена, що ніхто не відповість на поклик, на прохання. Не сказати, що вона кликала ангела, тому що просто кохала, ні, вона його бачила як якесь клеймо свого минулого. Принадні, дівчина так собі накрутила зовні, але в серці.
«Ти ж його кохаєш, сильно, але боїшся, що його там будуть ще більше катувати. Твої слова почули, і тобі це відомо! Чого ж ти виробляєш рафінадні відчуття?» - коментував голос в грудях.
Чорнявка з відчаю поквилила. З того дня коли її сльози були покривавлені, вона не плаче. Ні, не тому що стримує, а тому що немає сліз. Очі стали каменем, як і серце. Зовнішньо чорнявка залишались такою ж дівчиною, такою ж індивідуальністю, але тепер вона стала жорстока в середні. Все сприймає чи надто зухвало, чи надто пофігістично. Та сама ще відчуває ту, яка залишилась в пам’яті ангела, ту яка знала, що вміє літати, але вже зрозуміла, що щастя невічне.
Ослонивши голову до стіни, вона відчула якийсь погляд у спину. Боялась озирнутися, тому дивлячись у вікно, чекала оклику.
- Ти мене чекаєш? – до гористі знайомий голос обізвався ззаду.
Темінь. В кімнаті пусто й темно. Вона озирнулась, взяла всі страхи в жменю. В декілька кроків стояв коханий ангел. Що робити їй? Кидатися на шию чи стояти непорушно?
В середині чорнявки прокинулось якесь випалювання. Ангел стояв байдужий. Перший раз їм подарували зустріч, а ці «закохані» стоять незрушно й непохитно. В одну секунду на вулиці піднявся сильний вітер, який засвистів у вікні.
- Що ти хотіла, кажи швидше? Не так вже й багато часу дали тобі! Чуєш, вітер? – відрубав ангел. – Питай вже!
- Я, я навіть не надіялась, і не, не так цю зустріч собі намріяла, - від болі паління в грудях проговорила заїкаючись.
Вона не витримала останньої болісної хвилі й тихо сповзла по стіні. На хрестику заблищали смарагди, а потім один за одним почали гаснути, ніби благали про допомогу.
Але серце ангела не йокнуло, він стояв непохитно. Тільки сила хреста продовжувала тягнути крилатого до дівчини. За наказом серафімів його позбавили всіх почуттів: не відчував ні вітру, ні холоду, ні болі чи співчуття. Перед чорнявкою стояла ніби лялька, яку надресирували, яка мала тільки вигляд коханого.
- Бачу я тільки одне зараз, що ти – не ти. Тому питати я нічого не буду. Чую серцем, що не кохаєш, а можливо й не хочеш кохати. Чи не хочеш згадати? Чому ж вони тебе сюди прислали? Щоб ще більше замучити? Щоб чітко роз’яснити, що то не кохання було? Чи то я даремно оце зараз б’юся? Так виходить? – шепотіла чорнявка. – Я відчуваю тільки холод від тебе, але чому в грудях пече? Дуже боляче… не можу. Навіщо ти так багато почуттів залишив на хрестику, якщо зараз безтурботно стоїш над моєю пошарпаною душею?
Струм пробіг по тілу ангела. Чорнявка відчула це, й з останньої сили підвелася й наблизилася до коханого. Лице в ангела було бліде, але ж ті ж самі риси обличчя, якими вона колись милувалась. Один крок відділяв її від щастя, того самого бажаного й милого. Чорнявка відчула, що кохання живе, що воно сильне й міцне, що вона перенеслася в минулі дні безтурботності й тихої любові. Але тут різко відчинилося вікно, зривів вітер, і ангела не стало. Тільки в проміж свисту дівчина почула: «Сонечко, кохаю!». Тільки він так називав її…
«Вони там злякались. В ангела забрали згадку й почуття, але ж серце пам’ятає. Чому вони бояться цього кохання? Невже щось подібне може їм загрожувати?» - думала чорнявка. Надумала вона й те, чому так пече в її грудях. Сила хреста намагалась об’єднати дві частинки одного, а коли відчула якусь загрозу, почала гризти. Смарагди згасились тому, що кохання більше не горить в двох серцях…