Цикл поезій “Сталеві бризки” Анатолій Бахута написав переважно у 1960-і роки, під час хрущовської “відлиги”. Мабуть, тому в своїх мініатюрах він розкутий, відвертий і прямий. Войовничий романтик, для якого світ поділений на чорне і біле, на друзів і ворогів. Лицар печального образу, український дон Кіхот, що не знає ні страху, ні докору.
Утім, за юначим максималізмом виразно постає тонкий лірик і глибокий філософ. Його філософія — справжня, бо народжена у муках пізнання полярностей світу. Це не безпорадні псевдофілософські розумові вправи, що писалися у ті часи пригодованими владою столичними літераторами у перервах між походеньками до Спілки письменників та ресторанними гульками.
Сьогодні ми так само можемо насолоджуватися нетлінними творами Анатолія Бахути, знаходячи для себе саме ті рядки, що торкаються струн наших душ. Справжніми ліричними шедеврами постають такі вірші як “Є тиха сонячна принадність”, “В чужій душі таємний острів”, “В чуднім акваріумі неба”. Вражають філософські мініатюри “Якщо стріляють не в мішені”, “Хоробро думати — жорстоко”, “Найгірші друзі — меценати”. Автор постає у них з усією відвертістю і прямолінійністю, щирістю художника і іронічною посмішкою філософа. Точний у своїх передчуттях і неповторний у деталях. Гідний свого таланту і своєї долі.
Анатолій Бахута
Сталеві бризки. Поетичні мініатюри (1970)
***
Зоря горить – і не згоряє,
Земля летить – і не летить,
Вечірня тьма здається раєм,
Та рай триває тільки мить.
І знов, і знов у тихе пекло
Несуть мене мої думки.
Адже іти ще так далеко,
А кожен крок – такий важкий.
***
Стою щомиті на розпутті,
На гострих лезах роздоріж.
Ясне вже є, але, по суті,
Туманного ще значно більш.
Та певен я: ні насолоди,
Ні істини, ні мідяка
Хто не шукав, той не знаходив,
А хто знаходив, той шукав.
***
Якщо вам жити дуже легко,
Не думайте, що в певний час
Ви підете кудись далеко,
Як дехто це робив до вас.
О ні! Життя вам стало раєм,
Ніхто не рушить ваших стель,
Ніхто вас не перечіпає,
Бо ви нікуди не йдете.
***
Людина і в біді велика,
І в радості велика теж.
І хто б на неї смерть не кликав,
Людину страхом не замкнеш.
І не для того, не для того
В боях із владою пітьми
Людина розтоптала бога,
Щоб повзати перед людьми!
***
Від пелюшок і до могили,
В краях батьківських і в чужих
Кого б і що б ми не творили –
Ми одного хотіли: жить.
І хоч ніколи ще від смерті
Ніхто далеко не забіг,
Страшна не смерть, а не безсмертя,
Яке дорівнює ганьбі.
***
Батьки завжди попереджають:
«Бика за роги не бери,
У нього повне тіло жару,
Бик тихий тільки до пори!»
Та ледь зіп`явшися на ноги,
Дитина до розваг звика,
Вона хапає лиш за роги
І саме справжнього бика.
***
Самого часу нам не видно,
Та видно там його сліди.
Це він безжально і невинно
Кладе на скроні сивий дим.
Це він подує в душу раєм –
І пхне в пекельний вир доріг,
А потім, капосний, питає:
«Коли ж це, друже, ти згорів?»
***
Віки летять, неначе миті,
А миті тягнуться віки.
Зі сцени сходять знамениті
І гордо йдуть у слабаки.
А потім навіть і каліки
Беруть і носять їхній труд.
І все це значить, певне, тільки,
Що люди все-таки ростуть!
***
Не кожен крок дає медалі.
Та кожен крок робити слід.
За кожним кроком – інші далі,
За кожним кроком – інший світ.
І жаль мені ту душу скромну,
Яка по стежці страхоти
Дійшла до самого кордону
Для того, щоб не перейти.
***
Не знаю: може, я й не птиця.
Але мені в чаду атак
Не страшно впасти і розбиться,
А страшно жить і не літать.
Не вірю я, що є причина
Чи право бути не таким,
Носити крила за плечима,
Як носять докери мішки.
***
Тепер соратники Джордано
Стоять у бронзі, як боги,
І думу чесну, думу давню
І вшир додумують, і вглиб.
Не заважайте їм, нейтрали,
Не вам судити їх, о ні!
Та й перш ніж стать на п’єдестали,
Вони стояли на вогні.
***
Яким не був би ти гарячим,
Та хоч убийся і хоч плач,
А за хвилиною удачі –
Стоять літа. Літа невдач.
Перенесеш їх як людина,
Не продаси їх за п’ятак –
І знову прийде та хвилина,
Що переважує літа.
***
На світ повзе нечиста хмара,
Неначе злий і грізний бик.
Якась пече в душі Сахара,
Якийсь на лобі льодовик.
Я вірю в цей момент не в чудо,
Я вирвать хочу з серця чіп
І крикнуть щось таке, щоб люди
Устигли вихопить мечі.
***
Щодня – бої. Щохвилі – рани.
Щомиті хочуть молоді
Своє життя (усе до грама!)
Спалити в полум’ї подій.
Але цікавість наша клята
Примушує і нас терпіть
І залишать себе на завтра,
Щоб завтра – знову не згоріть.
***
Усі ми люди, всі ми знаєм:
Де за добро гримить війна,
Там половина йде із нами,
А половина – проти нас.
Ми суть єдиної природи,
Та різні наші береги,
В однім бою ми – та навпроти,
З одним «ура» – та вороги.
***
Втечи хоч раз від зойку правди,
Від гострих слів товаришів, –
І заколисують кімнати
Грозу, народжену в душі.
Байдужі вихори примчаться,
Закрутять совість, волю, вік.
Добро, якщо хтось крикне вчасно:
«Рятуйте! Гине чоловік!»
***
Як до товариша, щоднини,
В біді і в радості своїй
Іде людина до людини
З думками й крилами надій.
Іде людина до людини,
Іде людина до людей.
І в час, коли це стане дивним,
Світ похитнеться і впаде.
***
Немов дитя, лоскоче легіт,
Шепоче вербами пітьма.
Нас тільки двоє: я і всесвіт.
Нікого більше тут нема.
Кладу тривоги на долоні,
Плету думки і мирні, й злі,
А на воді танцює промінь
Давно загиблої зорі.
***
Усе іде – не все по сходах.
Усе іде – не все у дим.
Усе іде – не все проходить.
Усе іде – не все туди.
Тож і в спокійні, і в бурхливі –
В які безмежжя не замчиш,
А зупиняєшся щохвилі
І знов роздумуєш: «Куди ж?..»
***
Який і хто ти – я не знаю.
Ти взяв цю книжку? – Що ж: рушай.
Лиш про одне попереджаю:
В твоїх руках – моя душа.
Стоптати ж душу, мов ромашку,
Спроможний будь-який баран.
А зрозуміти – так же важко,
Як важко випить океан.
***
Новітні лицарі і леви
Смішать мене і там, і тут
І невеликістю проблемок,
І титанічністю потуг.
Вони забули про атаки,
Вони забули, диваки,
Що козаком бува не всякий,
У кого шапка набакир.
***
Ще думка зовсім не колюча,
Світи розпливчасті, як дим,
А вже душа і тіло рвуться,
Самі не знаючи куди.
І грішно вбити в них це щастя
Польоту, втечі із пітьми.
…Тут сонце сходитиме часто,
Не часто сходимо тут ми…
***
Тебе вже ждуть. Бо ти людина.
Тож не ліпи собі оман:
Можливо, ти ота краплина,
Яка народить океан!
І к чорту наші пози горді,
Якщо, великі чи малі,
Не долітаєм до народу,
Як метеори до землі!
***
Тяжкий це труд – уміти ждати
І, без пихатих зайвих слів,
Примусить рака засвистати
Якраз тоді, коли і слід.
Але які ж, напевне, кволі
Ті, що в полях своїх надій
Забули посадити корінь,
А ждуть омріяних плодів!
***
Межа великого й малого
Блищить не скрізь і не завжди.
Та це ніколи й ні для кого
Не означало ще біди.
Адже і в тишах, і у бійках,
Перед лицем віків і літ,
Напевне, кожен з нас – копійка,
А все ж торгується – за світ.
***
Життя одвічного напруга
Завжди жива, бо всяку мить
Між серцем ворога і друга,
Між кожним атомом – іскрить.
І смішно бачить оптиміста,
Що, клянучи свою зорю,
Кричить на все село чи місто:
«Позичте іскри! Я згорю!»
***
В раю було б, можливо, й краще,
Ніж у теперішнім житті,
Та раю все-таки нема ще,
Бо рай будують не святі.
Це діло справді тільки наше,
Тож як би не хотів ти в рай,
Не жди, що хтось примчить і скаже:
«Карету подано: сідай!»
***
Ти наша правда. Ти єдина.
До тебе сірий світ не звик.
Іди ж від матері до сина,
З материка на материк.
Умри від підлого Іуди,
Загинь під вибухами тьми,
Але усе зроби, щоб люди
На цій землі були людьми.
***
В запасі в нас уже чимало
І висловів, і просто слів,
І вбивчих, і лише зухвалих,
І запозичених в ослів.
Безбожно голих – і в одежі,
Старих – і модних, як туман.
І все для чого! Для сердець же!
А запасних сердець нема.
***
Ще не родилося те слово,
Яким нащадки нас назвуть.
Отож по нього знову й знову
Хоробро ми рвемося в путь.
Ми втому топимо у кличах,
А рани – в повенях атак,
Бо варто ж тільки зупиниться –
І не назвуть нас аніяк.
***
Біжать кудись вітри і віття,
Біжать річки, біжать мости,
Біжать секунди і століття,
Біжать мурахи і світи.
Біжать по хащах і по трасах,
Біжать, збиваючись із ніг,
Щоб ти скоріш опам’ятався,
По лобі стукнув – і пробіг.
***
За тим ліском чи за горою,
За тим-он містом чи селом
Тебе чекає пекло бою,
В яке тебе життя вело.
Там крутяться, ревуть і ллються
Моря ідей, подій, пожеж.
Тебе вже жде там ціле людство.
А з чим до нього ти ідеш?..
***
Якщо життя твого, мій хлопче,
Не прикрашають синяки, –
Напевне, це сумнівна почесть,
І нею грітись не з руки.
Таке життя було убогим,
Таке життя умре, як дим,
Бо в нім нема чогось такого,
Що хоч здалось би не таким.
***
Гора не йшла до Магомета.
І він пішов до неї сам.
Такий скупий донині в жестах,
Тепер і кроком – він писав.
І люди, затаївши подив,
Помітили не звабу гри,
Не те, до кого хто підходив,
А те, що стрілись дві гори.
***
Звіріє Рим, реве арена
Аж очі лізуть із орбіт,
І гладіатори смиренні
Летять, як леви, в лютий бій.
Удар – і друга щире серце
Навпіл розтято, і не плач.
А ворог радісно сміється.
Він аплодує. Він глядач.
***
Свобода тим-то і чудесна,
Що дозволяє нам горіть
І запевняє справді чесно,
Що буть людиною – не гріх.
То випробовуй же щоднини
Себе на полум’я атак,
Бо кожен зна, що він – людина,
Але на скільки – зна не всяк!
***
У тихі дні, у дні звичайні,
У дні безхмарного життя
Так тягне душу до причалів.
Причалів слів чи співчуття.
Коли ж неждано буря горя
Затушить блискавки в очах,
Душа тікає в простір моря,
Щоб не розбитись об причал.
***
Про це казали нам і нені,
Та й ми вже впевнились усі:
Багатство носять не в кишені,
Багатство носять у душі.
Але якщо його безжурно
Жбурляти в ротики нікчем,
Багач назве вас тільки дурнем,
І тільки дурень – багачем.
***
Ви ображаєтесь, нейтрали,
Що луплять вас і ті, і ці.
А й справді. Вас не покарали
Хіба що дурні та мерці.
Не ображайтеся, небоги,
На суть людської простоти.
Погодьтеся: якби не роги,
Ніхто б не знав, що й ви чорти.
***
Земля чекала недаремно.
Вітрець здивовано ущух –
І полилось на землю небо
Потоком тихого дощу.
Радіють ніжні: будуть роси.
Радіють мудрі: буде слів!
Радіють жадні: будуть гроші.
Радіють щедрі: буде хліб.
***
Не вистача, буває, слави.
Не вистача, бува, меча.
Не вистача, бува, держави.
Бува, життя не вистача.
Але ні в тозі ти, ні в свиті
Не вір ніколи і ніде,
Що в гомінкому цьому світі
Не вистача комусь людей.
***
Нікчеми з хижими думками
Хотіли б силою меча
Перетворити нас у камінь
І цим примусити мовчать.
Але ні перед муром світу,
Ні перед ідолом війни
Не смійте, люди, кам’яніти:
Наш вік давно не кам’яний!
***
Людина – щирості безодня –
Поміж холодними бува
І неприступна, і холодна,
Як наче баба снігова.
Але хоч раз, хоч випадково
Постав убік усе своє,
Подуй на неї теплим словом –
І теплий друг у тебе є.
***
Чого лиш нам знайти не можна,
Сховавши очі від людей!
Тоді усяка зброя – гожа.
Та й перешкод нема ніде.
Тоді відкриються всі шпари,
Замки розтануть, наче лід,
А друзів буде – цілі хмари,
І втратиш мало: тільки світ.
***
Ростуть поклонці. Бо таланти,
Набравши повну душу прав,
Хоробро пробують літати.
Адже тепер така пора!
Ти теж у цю красиву пору
Хоч на хвилинку, хоч на мить
Попробуй полетіти вгору,
А вниз – і дурень полетить.
***
Мій світе! Соколе мій буйний!
Чи помічаєш ти чи ні,
Що зайняли твої трибуни
Пророки воєн і гризні?
В слова сховавши вовчі зуби –
Ці новоспечені чорти
Хоча і мажуть медом губи,
Але ж отруту ллють в роти!
***
Розкрийте очі, як пророки,
Розкрийте душу, наче кліть,
І хай маленький, хай жорстокий –
Розкрийте світ: заговоріть!
Німі життя – не міць горіха ,
Німі слова – не лезо меж,
Як меч, одягнений у піхви, –
Хоч до пори, але не меч!
***
Земля вросла у наші душі,
І ми вросли в її красу.
Землею ми багаті й дужі.
В землі натхнення наше й суть.
Але які ми все ж недобрі,
Які ми все-таки смішні:
Нам треба б жити тут – як дома,
А ми живем – як на війні.
***
Ми покидаєм рідну тишу,
Що найчастіш, не від добра.
Це після й подвиг нам припишуть,
І дикі вигуки «ура».
Та ми насправді не жорстокі.
Нам бур не треба ні на мить.
Адже все те, що дав нам спокій,
У бурю можна й загубить.
***
Кому життя – це блиск парадів,
Той часто, влазячи в азарт,
Заради слави зміг би й справді
Себе повісити стократ.
Отож, прибившися до левів,
Щомиті стримує свій страх
І, не знайшовши місця в дневі,
Кричить про місце у віках.
***
Природа нас кує не часто.
Кує чомусь один лиш раз.
А це нам щастя чи нещастя –
Ніхто не зна та й знать не бравсь.
І все ж природа обручами
Нас не стискає, далебі:
Переробляти доручає
Самих себе самим собі.
***
Люблю грозу! Відваги танець, –
Вона відвертістю – вража:
Вона у душу – залітає!
А тиша ж, братики, вповза.
Тож не спішіть на тишу вішать
Ярлик добра і чистоти:
Гроза вбиває тільки грішних,
А тиша убива святих.
***
Життя – велика дивна сцена.
І все чомусь на ній не так.
Хто грає більше – той нікчема,
Хто грає менше – той мастак.
Без похвали і без докорів
На гострі піки і мечі
Там піднімають – лиш акторів,
А падають – лиш глядачі.
***
Не бійтесь ворога, хлоп’ята!
Він по хоробрих не стріля;
Зблизька – показує лиш п’яти,
А кулаки – лише здаля!
Тож бийте зліва, бийте справа,
І пам’ятайте по загин:
Чим вища наша добра слава,
Тим нижчі наши вороги.
***
Слону дали краплину яду.
Шептались: «Вип’є – й не моргне.»
Сміялись: «Хі! Такому брату
Не крапля – море не страшне!»
А слон ковтнув – і, наче з кручі,
Упав, і встати вже не зміг.
І не тому, що яд був злючим,
А лиш тому, що від своїх.
***
Для висоти мого начала,
Для ширини мого плеча
Мені галактик наших – мало!
І атомів – не вистача!
Спокуса мною не забута,
Вогонь жадібності не щез,
І хай все це мені отрута,
Я не вагаюсь: дайте ще!
***
Простого спокою і хати,
Сім’ї, дітей і власних жил –
Достатньо, щоби існувати,
Та недостатньо, щоби жить.
І це нітрохи не зухвало,
І не такі вже це дива:
Людині справді треба мало,
А візьме світ – захоче два.
***
Буває все: і стіни, й кручі,
І друзі щедрі, як Боги,
І тимчасові однодумці,
І довговічні вороги.
Але завжди душа радіє,
Що люди справді не мерці,
Що я літа палю на діло,
І саме так, і саме ці.
***
Один – це армія маленька.
Проте в житті буває так,
Що й ворогів навпроти – жменька,
І що не ворог – то слабак.
У цьому плані, друже любий,
Світ залишається без змін.
Тож там, де треба бить у зуби,
Не варто бухкати у дзвін.
***
Між нами так багато криги,
Повік не битої ніким!
Ця крига влізла в душі й книги,
У дні і навіть у віки.
І скільки це потрібно риску,
І скільки треба ще тепла,
Щоб люди дружно обнялися,
Щоб крига тріснула й пішла!
***
Натхненно, гордо і врочисто
В тісному місті і в селі
Роди, о земле, більше чистих!
Очей і дум, сердець і слів.
У дні ясні і в дні напасті
Єдина крапля чистоти
Хоробрим не дає упасти,
А підлим не дає рости.
***
Віки спресовано в секунди,
І не життя пішло – кіно:
Сократи вже не п’ють цикути,
А п’ють горілку і вино.
Будують хату – тільки скраю,
Торгуються – за кожен звук.
За це – їх смертю не карають.
Але й Сократами – не звуть.
***
Колеги словом і клинками
Рубали ворога з плеча,
А ти між ними, диваками,
Лиш посміхався і мовчав.
Тепер тобі хвалитись нічим:
Ні книг, ні титулів, ні прав.
Та не гнівися, чоловіче:
За чим ти гнався, те й піймав.
***
Людина вірила у Бога.
Людина вірила в царя.
Панам людина чемно й довго
Вклонялася усім підряд.
І от людина йде у небо,
Руйнує ніч, будує день.
Вона повірила у себе.
Колись повірить і в людей.
***
З полону темності людської
Не так-то й легко утікать.
Бо кожне слово – щось накоїть,
І кожна звичка – наче кат.
А до мети доходять тільки
Найщасливіші з наших лав.
Або ж утративши голівки,
Або ж утративши тіла.
***
Куди б нас доля не носила,
Куди б нас пошук не завів,
Якась незрима чиста сила
Нас повертає в дім батьків.
Лиш він і в будень, і у свято
Нам скаже, хто ми вшир і вглиб,
Чому змогли ми так багато,
І чом багато не змогли.
***
Давно, давно вже світ не просто
Лиш усучаснений содом.
Тепер думкам – завидний простір.
Їм підкоривсь і верх, і дол.
Однак не нам не знати з вами,
Як не легенько жить отим,
Хто втратив щирими словами
Розумну постать глупоти.
***
Добро – не яблуко, не груша.
Воно на вербах не росте.
Воно зростає тільки в душах,
А душі – поле не просте.
На цьому полі, їй-же право,
Все залишилось як було,
І хто його засіє страхом,
Колись пожне чортополох.
***
Я магом не бував ніколи,
І не відкрию таємниць,
Якщо скажу, що все довкола
Збудовано лише з дрібниць.
Вони не ставляться на карту,
Не викликають співчуття.
Дрібниці й слів, бува, не варті.
Та часто коштують життя.
***
Хоч найсучасніші ви цяці,
Хоч найкрилатіші орли, –
Не забувайте, що без праці
Ніхто нічого не створив.
Так сійте ж думи і насіння!
Земля нікому не чужа.
Але хто зло на ній посіяв,
Добра ніколи ще не жав.
***
Нема і не було дороги,
Яка б нікуди не вела.
Одна веде чортам під роги,
А інша – прямо в пащу зла.
Дороги є і більш веселі.
Але й по них, – як не крути, –
Забувши голову в постелі,
Не варто мчатись до мети.
***
Ми сієм доли, риєм гори,
З кінцями зводимо кінці,
І так завжди: роботи – море,
А відпочинку – острівці.
Та ще й працюєм не як-небудь.
Адже ганебно в світі цім
Ні журавля не мати в небі,
Ані синиці у руці.
***
Без крилець – ти ще не на волі,
Без хліба – ти простий жебрак,
Без ворога – смішний ти воїн,
Без друга – ти смішний дивак.
Без зброї – ти мала дитина,
Без серця – ти старий дрючок,
Без голови – ти не людина,
А без Вітчизни – ти ніщо.
***
Ми платимо за чисті води,
За чисту душу й чисту кров,
Ми платимо за кожний подих,
Ми платимо за кожний крок.
Тому-то жадному й дурному
Повік не бути у раю:
Адже, здається, ще нікому
Життя в розстрочку не дають.
***
Мене дивують не титани.
Мене дивують слабаки,
Які ніколи не літали
Ні по думки, ні по зірки.
Не вірю я, що можна щастя
Вважати за найбільший жах.
Не розумію, як це: впасти,
Не бувши й разу в небесах?
***
Якщо перед тобою гори,
То й ноги є переступить.
Якщо перед тобою горе,
То й руки знайдуться розбить.
Якщо перед тобою жінка,
В атаку приготуй слова.
Якщо перед тобою стінка –
Отут потрібна голова!
***
Із тих, які були малими,
Великими стають не всі.
Та їх не часто і хвалили.
Бо в кожнім їхнім слові – сіль.
І хоч показує нам досвід,
Що сіль – хороша річ, але
Нікчеми впевнені ще й досі,
Що їм належить лиш єлей.
***
Нас б’ють з народження й до скону.
За кожен стяг. За кожен крок.
За неціловану ікону
І за цілованих жінок.
І всюди битимуть нас вічно.
Але, не знаючи причин,
Розумний зважує: за віщо,
Дурний же прикидає: чим.
***
Вона нехитра, наша правда,
Тож хитрувать і нам не слід.
Нащадки не дають нам права
Нести брехню у власний світ.
І взагалі: шматком полуди
Ні час, ні простір не заткнеш.
Не дуже й мудрі, мабуть, люди,
Які обдурюють себе ж.
***
Я для землі, своєї мами,
На жаль, зорею не сіяв.
Адже я можу дуже мало.
Хоч можу, мабуть, щось і я.
Та й хто б хотів колись признати,
Що він і є ота гора,
Яка була така пихата,
А народила комара.
***
Мовчання - золото. Ним люди
Замкнути можуть і світи.
Хоч легше золото добути,
Аніж мовчання зберегти.
Мовчання носять, як намисто,
І п’ють, мов струмені вина.
Однак для мене особисто
Мовчання – зайва сивина.
***
Про нас історик не напише.
І критик нас не прочита.
Адже епосі ми не дишель.
І вічності ми не мета.
Ми йдем і думаєм – потроху.
Про нас кричати – ще не час.
Та й на титанах – лиш епохи,
А світ же все-таки на нас.
***
І прийде мить: повстануть жертви
Слизьких, низьких і боязких,
Словофікація планети
Зімне всі види наших лих.
Забудуть люди страх і тугу,
А буйний розум нам людський
Віддасть усю свою напругу
В найвищу музику – в думки.
***
Співці, що ждуть собі пошани, –
Давно не варті ні гроша.
Все зрозуміть – не поспішають,
А все обмацати – спішать.
І дуже добре, що в тривоги,
В бої пірнувши, – ці мужі
Таки стають колись на ноги,
Одне погано: на чужі.
***
Без Батьківщини наша сила
Безглузда, як без неба грім.
Без Батьківщини наші крила –
Немов вітрила без вітрів.
І щоб ні кроку Батьківщина
Не йшла без нас і без пісень, –
Для цього й смерть нам не причина
Зробити менше, ніж усе.
***
Це добре, що в сучасні битви,
Як лев, заскакуєш і ти.
Та перш ніж ворога розбити,
Його б ще личило й знайти.
Він теж і вправний, і гарячий,
І не найменша з величин.
Тож доки ворога не бачиш –
Про перемогу не кричи.
***
Не всі в тяжкі для нас моменти
В боях із ворогом і злом
Отак строчили кулеметом,
Як нині строчать язиком.
Але якби в ті дні минулі
Було хоч трохи навпаки –
Нас не лякали б нині кулі
І не смішили б язики.
***
На троні – двоє: сила й розум.
Тому-то здавна в світі цім
Життя – суцільні битви й грози,
А тиша – сховище мерців.
І той, хто не боявся хижих,
Не впав під ношею доріг,
Не помилився – значить, вижив,
А вижив – значить переміг.
***
Не все намічене ми встигли,
Не все зробили так, як слід,
Гатили часто холостими,
Та й не закінчили похід.
Не можна, братики, не можна
Вбачати в кожнім слові тин
І спотикатися безбожно
Якраз тоді, як треба йти.
***
Людської мудрості – не ріки.
Вона тече не в кожен рот.
І не кричіте, недоріки,
Що не таке вже це й добро.
Всі види мудрості – живучі,
Тому й для нашої пори
Із неї можна шить онучі,
Та краще – шити прапори.
***
Усі розводять лиш руками,
Бо це ж не в’яжеться ні з чим,
Бо це ж на душу справжній камінь,
Коли співаюче – мовчить.
Але зникають болі й рани,
І ніжні родяться слова,
Коли негадано й неждано
Щось кам’яніюче співа.
***
Розкрити очі – рідко значить
Відкрить хоча б маленький світ.
Адже і зрячі є незрячі.
Та й світ буває і не свій.
Коли ж на тебе він ще й лютий,
І пхне тебе у пекло бур, –
Із того, що повинно бути,
Нічого може і не буть.
***
Крило звернулось до сокири:
– Пустіть у небо, – каже їй.
– Ти теж у небо? Сміх з такими!
Ну що в тім небі, крім надій?
– Там висота!
– Це правда… Вірю…
Я теж не проти висоти.
Давай лиш подрубаю пір’я –
І не затримую: лети!
***
Закрутять голову печалі,
В руках у кривди блисне ніж –
І знову істина десь далі,
Така ж незрима, як раніш.
І знов я мчу туди без Бога,
Без карти і без маяка.
Тяжка, тяжка моя дорога.
Та в кого є вона легка?..
***
Земля велика і строката.
Її за хвильку не збагнеш.
Народу скрізь на ній багато.
Людей, звичайно, трохи менш.
Але зачахне в лютій тузі
Усякий, хто при сяйві днів
На цій землі не бачив друзів,
А бачив тільки ворогів.
***
Нерідко чесним не фортунить.
Їм світ не склав іще ціни.
Їх не пускають на трибуни
Простесенькі балакуни.
Оті тверді і непохитні,
Які і в пеклі, і в раю
Стоять за правду в дні блакитні,
А не за правдою в бою.
***
Брехня й тепер міцніша дуба.
Туман з очей людських не щез.
Тому-то й досі дехто дума,
Що чудо падає з небес.
А чудо падає не звідти.
А чудо родиться в серцях.
Адже не буде в чуда свідка,
Якщо не знайдеться творця.
***
Є люди праведні – безбожно.
З народження й до сивини
Живуть на світі так серйозно,
Що з боку – це стає смішним.
І вдачу мають не ледачу,
Але коли, обтерши піт,
Вони хапаються за працю,
То всі навколо – за живіт.
***
Не в Бога віримо, а в друга,
Не грози шлем, а шлем привіт,
Не шаблю точимо, а плуга,
Не рай будуємо, а світ.
І хто в ці дні сидів за чаєм,
Не працював хоча б за двох,
Тому лиш Бог за це й прощає.
Та Бог – не друг, а друг – не Бог.
***
Прислужники! Ніхто віками
І за людей вас не вважав,
Бо саме вашими руками
У чистих думках крали жар.
За власний дім і власне тіло,
За кусень хліба і хвали
Згинати менших – ви уміли!
А більшого ви й не могли.
***
Це правда: нам іще нелегко.
Це правда: нас іще не тьма.
Це правда: комунізм далеко.
Це правда: спокою нема.
І нам про стан цієї правди
Перед лицем ворожих сил
Ніхто викрикувать не радив,
Але й мовчати не просив.
***
У світі нашому простому
Нема ні злота, ні сміття,
Нема ні тиші, ані грому, –
Є тільки музика життя.
Це ми несем сюди безглузде
Зухвальство пострілів і драм,
Неначе ми іще не люди,
А світ належить ще не нам.
***
У сірості тривог немає.
Проте й без них вона росте.
Вона світів не потрясає.
І не стає стовпом для стель.
Вона і бід нам не пророчить,
І не штурмує нашу суть.
Вона лише більмує очі,
Які помітили красу.
***
Скажи, творець самого Бога
І мимовільний брат нікчем:
Невже ж бо голови для того,
Щоб їх відрубувать мечем?
Я вірю вам, хороші люди,
Я вірю: знайдете ви суть.
Я вірю: голови – це чудо!
Вони на дурнях не ростуть.
***
Якщо з очей зникає подив,
А з пам’яті щеза краса, –
Думки лежать, немов колоди
У незаселених лісах.
Цього б неважко зрозуміти,
Це дуже б легко описать,
Але одна біда: тоді ти
Стаєш колодою і сам.
***
Життя воркує і регоче,
Міняє виблиски одеж,
Міняє позу, мову, почерк, –
Одне і те ж, одне і те ж.
А треба ж мати ще й таланти,
Щоб розшукати в ньому суть,
Не проминути, упізнати,
Запам’ятать – і не забуть.
***
І смерть не кожному з нас ворог.
Вірніше, ворог не завжди.
Бо не до всіх вона сувора,
Весталка нашої біди.
І лиш вона, ця жриця муки,
Ця найжорстокіша із фей,
Затверджує ім’я падлюки
І поновля в званні людей.
***
Де скромна райдуга мовчання
В життя найближчий із мостів,
Не жди там чесності, звичайно,
А гідності – і поготів.
Мені здається, що усе це
Ти вже відчув колись і сам:
Хто за живіт за свій трясеться,
Той підлості не потряса.
***
Якщо стріляють не в мішені –
Стають мішенями стрільці.
Тоді безсилі всі кишені
І всі на світі папірці.
Усякий друг на тебе грима,
Та й ворог підніма на сміх.
Адже в бою стріляти мимо –
Це означає по своїх.
***
Диваномани! Куці душі!
Не бійтеся на світі жить!
Вас навіть пекло не подужа!
Вас навіть рай не розсмішить!
То не для вас людські напасті!
То не для вас мечі ідей!
Хоч ви не бійтеся упасти:
Лежачий нижче не впаде!
***
Всі нитики і в сяйві марень,
І в темні, і в блакитні дні
Базікали: чудес немає,
То тільки люди є чудні.
Звичайно, різні є і люди.
Та я помітив дивний збіг:
Лиш ті не вірили у чудо,
Які не вірили собі.
***
Ти знав, що прийде вірна зміна,
Та перед підлістю нікчем
Упав не з ніг, а на коліна,
Упав не вбитим, а вужем.
Звичайно, ти нам не загроза,
Але ми різні полюси.
Ти гад уже тому, що повзав,
Хоч ти нікого й не вкусив.
***
Мене чомусь терзає відчай
За все хороше і просте,
Що так упевнено боїться
І так невпевнено цвіте.
Хотілось би, щоб для привітів
Ніхто не був у нас чужим,
І щоб у цім красивім світі
Ніхто не вмер від страху жить.
***
Перед стіною із каміння,
Перед лицем погроз чи хмар
Поставте душу на коліна,
І ваші ноги – лиш тягар.
Ніколи душами убогі
Мечем нічого не вершать.
В атаку ж ходять і безногі,
Якщо за зброю в них – душа.
***
Раби сьогодні не голодні,
Не злі, хоча і не німі.
Раби сьогодні на свободі.
І навіть більше: на умі.
Рабам сьогодні, слава Богу,
Дають і сала, і муки.
Дають усе… Та все для того,
Щоб проковтнули язики!
***
Не тільки гордо, а й охоче
Багато хто із нас носив
Червоні губи й сині очі –
Стандарти юної краси.
Та мало хто собою був би,
Якби не ніс, як із печей,
Червоні очі й сині губи –
Тягар змістовності ночей.
***
Не ті сьогодні виднокруги.
Верхи сьогодні не верхи,
Гріхи переросли в заслуги,
Заслуги – у тяжкі гріхи.
Мудрець об’явлений убогим,
А мед, мов полини, гірким.
…То, певне, світ стає на ноги,
Тому й здається не таким.
***
Є тиха сонячна принадність
У змозі йти зі стадом дум
І перетворювать у радість
Одвічну скруту чи біду.
Ці перетворення – невдячні,
Та що б на серці не було,
А кожній скореній невдачі
Несеш подяку за урок.
***
Торкнувшись п’ятами основи,
Ми зразу ж лізем до верхів.
Тож посковзнутись нам не ново,
І впасти – майже не з гріхів.
А ті падіння, ті невдачі,
Ті відхиляння від мети
Нащадки, може, і пробачать,
Але зумій до них дійти!
***
Чи ллється щастя водограєм,
Чи в душу хукає зима, –
Немає спокою ні грама,
І дуже добре, що нема.
В атаку рветься тіло, й сила,
І думка, й музика, й слова,
І вірю я: лише могила –
Єдиний мислимий привал.
***
Вони таяться, наче миші,
І ждуть: коли ж, як ніж у торт,
Увійде в їхню довгу тишу
Якийсь хоробрий матадор?
Так бережуть свої таланти,
Так мудро їздять на чужих,
Так поспішають існувати,
Що дехто забуває жить.
***
Не всякий день для нас прекрасний,
Не всякий день – творець вершин,
Та кожен день – короткочасний,
І кожен день – лише один.
Ще й нам для думки є секрети,
Є для мечів орда страхіть.
А навіть мить, перш ніж умерти,
Встига пожить і посивіть.
***
Роботи кожному по горло,
І терезами поколінь
Приймається як невагома
Лише одна заслуга: лінь.
А перед нами, друзі й браття,
Стоїть найважча із робіт:
Перенести всесвітнє щастя
Із мрій людських – на місце: в світ.
***
Яке велике диво розум!
У ньому й справді сила є:
То тишу розітре об грози,
То грози тишею уб’є.
То світ не вміститься у ньому,
То він не вміститься у світ.
І жаль, що без меча нікому
Його показувать не слід.
***
Весна прийшла, розкрила віти –
Цей запашний зелений бунт,
А в голові і в тілі – вітер,
Яким би мудрим ти не був.
І хто схотів стояти збоку,
Хто всім на зло чи навмання
Пустив собі у душу спокій –
Пустив троянського коня.
***
В лабетах розуму і сили,
В чаду людської суєти
Ми розмовляєм про квартири –
І забуваєм про світи.
А може ж, так усе це й треба?
А може ж, так воно і слід?
А може ж, душі рвуться в небо
Тому, що тісно на землі?...
***
Вітчизно! Я завжди з тобою.
З тобою розум не куня,
З тобою з бою і до бою
Я мчусь на вихорі коня.
Я ні хребтом, ні чесним блатом
Не будував собі раїв.
Живу бійцем, умру солдатом,
Хай невідомим, – а твоїм.
***
Колись ні компасів не знали,
Ні у коханні не клялись.
Колись ходили табунами.
Але ходили і колись.
Ми теж ідем і в джунглі диму,
І в запашну блакить ідей.
Та все ж, куди б ми не ходили,
Ми йдем, по суті, до людей.
***
Пітьма колюча і недобра.
Тому на всіх материках
Світанків ждуть хоробро й довго.
В житті, і в щасті, і в думках.
І як же радісно людині,
Яка світила хоч на час,
Хоч невеличкий, хоч єдиний
Світанок у людських очах!
***
І поодинці, і юрбою
По суть ми йдем у пащу тьми,
І дуже добре, що без бою
Нам не здається навіть мить.
У чистім вічності потоці
Ми не трава і не сміття.
Ми кожну хвилю – переможці.
А нагородженні – життям.
***
На те, звичайно, ми і люди,
Щоб не зачахнути в норі,
Щоб дихати – на повні груди,
А думати – на повний зріст.
Не всі герої, що вціліли,
Не всі поховані – мерці.
Так будьте ж прокляті всі цілі,
Які з людей кують людців!
***
Багатозначно, хвацько й гордо
Махнувши крилами свобод,
Ми всі стартуємо з народу,
Щоб знову падати в народ.
Але якщо вгорі чи вичах
І не приніс йому подій –
Він може просто розступиться
Перед одним з твоїх падінь.
***
У колі скромного притворства,
Блискучих слів і сліпоти
О як це важко і непросто
Хоч помалесеньку іти.
Іти вперед, іти щоднини,
Іти з мішком одвічних справ,
Іти з погордою людини,
Іти у напрямі добра.
***
В чужій душі таємний острів
Знайти вдається не завжди.
Та й жить на ньому теж не просто,
Якщо він лігвище біди.
Адже німий і скромний зовні –
Він може стріть мечами скель.
…Тоді рятує робінзонів
Єдине чудо: корабель.
***
Якщо я вмру і не воскресну
Хоч на секунду, хоч на мить, –
Ні твердь земну, ні вись небесну
Ніколи це не розсмішить.
Адже уперто і натхненно
Б’ючись із вогнищем біди,
Мій світ летітиме й без мене.
Та знать хотілося б куди.
***
О, скільки крові вже пролито!
Земляни! Чуєте? Пора
Засіять ниви наших битов
Зерном цілющого добра.
Я слав пророчить вам не хочу,
А те, як сіять, – кожен зна:
Світів для цього – повні очі.
То хай же вистачить і нас.
***
Війна вривається у хати,
Війна вривається в думки,
І гріх цього не помічати,
І соромно не буть ні з ким.
Нейтралів я б хвалив без тями,
І гучно проклинав би мир,
Якби ж то, граючись мечами, –
Не грались бідними людьми!
***
Життя було і є талантом,
І тут ми справді мастаки.
Чому ж для нас воно так часто,
О друже мій, стає гірким?
Чи не тому, що дехто, зроду
Не поклоняючись красі,
П’є із життя саму лиш воду,
А нам лишає тільки сіль?...
***
У небі наших мудрих істин
Росте, напевне ж, не трава.
Інакше чом на нього лізти,
Якщо не зайва голова?
Бо всяке небо – це не жарти.
Зате ж тому частіш туди
Спочатку й рвуться космонавти,
А вже опісля – літуни.
***
Воно і справді мало честі
Стрілять горохом у стіну.
Такі стріляння і нечемні,
І друзів нам приносять – нуль.
Та спроби все ж обов’язкові,
Бо світ не раз, напевне, чув,
Що стіни є і паперові,
А горошини – із свинцю.
***
Навколо все словами грає,
Співає, плаче і бряжчить.
І навіть риба розмовляє.
І тільки істина мовчить.
Одначе ми звели давно вже
Її мовчання нанівець:
Його тлумачить – хто як може.
А хто це може – той мудрець.
***
Мені так хороше буть сином
Твоїх, о земле, мук і втіх.
Я так люблю влітать орлино
У храми всіх твоїх світів.
І жить мені завжди не пізно,
Бо коло мене і в мені
Людина – ця природи пісня
І вічність в образі земнім.
***
Тяжка, тяжка вона, дорога
Від здивування до відкрить.
Бо як береш бика за роги –
Його це зовсім не смішить.
Отож тому й стоять, мов діти
Перед загадкою биків,
І диваки в очах у світу,
І світ в очах у диваків.
***
Бої з собою відгуркочуть,
Осядуть в атоми землі,
І, мов жарини, згаснуть очі
У невгамовнім вирі літ.
Про це, можливо, і не пишуть,
Але сьогодні я ще пан,
І десь у серці мліє тиша,
Готуючись родить вулкан.
***
Хто хоче пекла – стань поетом,
Хто хоче раю – стань творцем,
Хто хоче шуму – стань секретом,
Хто хоче тиші – стань мерцем.
Хто хоче світу – стань собою,
Хто хоче Бога – йди у храм,
Хто хоче друга – йди з юрбою,
Хто хоче істини – йди сам.
***
Рабів ніде людьми не звали.
В усіх краях, в усі літа
Рабів за безцінь купували
Та й продавали за п’ятак.
Не згодні з долею своєю,
Розумні й дужі, як Боги, –
Раби від злості – гризли землю!
…А треба б гризти ланцюги…
***
На зло іще не розізлився,
Добра нікому не приніс,
До ненормальних не спустився,
А до нормальних не доріс.
Чому так сіро, так убого? –
Зате ж на личко – як весна.
Не знає світу? – Що із того:
Адже і світ його не зна.
***
Частенько лиця, часом скуті,
Пливуть із пам’яті в пітьмі.
Німі, бо вже напівзабуті.
Напівзабуті, бо німі.
Чи десь чогось ми не посміли,
Чи не пили ми разом бур?
Не забув би – чи б німіли?
Не оніміли б – чи б забув?
***
Народ не кліпає очима –
Світіть хоч тисячу світил.
Народ сліпий. Народ не блима
Ні перед жодною із сил.
Народ глухий. Тому речами
Хоч по душі його дери.
Народ німий. І все прощає.
Але затямте: до пори!
***
Шукаю й зважую причини
Того, чого ще не було.
Воно встає перед очима,
Неначе сонце за селом.
І хочеться цей світ широкий
Промити лагідним дощем,
І, мов одежу, скинуть роки,
І народитися іще.
***
Не в тім біда, що він повсюдно
Усім божатам і богам
Не тільки в свято, а й у будні
Кадить під носом фіміам.
Не в тім біда, що в сяйві втоми
На нас він зиркає згори,
Біда – вона лише у тому,
Що дехто дума: він горить.
***
І як вам, люди, не набридне
Водить себе у ліс оман:
Туманне кутать в очевидне,
А очевидне – у туман?
Ви вбили безліч нерозквітлих
Думок ворожих і своїх,
Немов навколо стільки світла,
Що затулять його не гріх.
***
Я славлю тишу. Ту, що вміла
Горіти в душах і в очах
І що своїм тендітним тілом
Закрила людство від меча.
Але хай інші вам опишуть
Усю красу отих звитяг,
Які штовхають тонни тиші
На квітку мрії чи життя.
***
Чим далі – важче помиляться,
Чим далі – менш і менш ікон,
Чим далі – й каторга не праця,
Чим далі – й джунглі не закон.
І світяться сучасні душі
В дзеркальних вимерлих давно,
Як чисте небо у калюжі:
Неначе й те, а не воно.
***
Дурні хапалися за віжки.
Від нетерпіння – аж тряслись.
А генії ходили пішки.
Хоча і в них були осли.
…Віки пройшли… Дурні як-небудь
Заїхали за ними вглиб.
А генії – сидять на небі.
Туди осли не довезли б.
***
Якщо з польотів по горінню
Не принесу вам хоч іскрин,
Тоді ви кожен по пір’їні
Смикніть з моїх дивацьких крил.
Якщо зліплю собі оселю
Десь на безлюдді верховіть,
Ви опустіть мене на землю,
Та небом душу не давіть.
***
Багнети й розум, люди й музи –
Все в безперервній боротьбі,
В якій сучасні боягузи
Тим і смішні, що йдуть у бій.
Вони пошиті теж не ликом,
Вони, страшний зчинивши рев,
Іти – ідуть. І навіть швидко.
Але ж ні кроку уперед.
***
Ніде так сонечко не сяє,
Ніде так небо не цвіте,
Ніде таких щедрот немає,
З якими в душу ллється степ.
То в травах вибухне піснями,
То вабить маревом води,
То бризне росами й зірками,
То стихне й слуха: чи вгодив?...
***
Ідуть бої. Тяжкі. Щоденні.
Там гинуть і свої, й чужі.
Але нікому не мішені
В костюмах модні міражі.
Хай навіть світ не був незмінним
На тлі потопів і пожеж,
А міражі стоять, мов стіни.
Оті, що лобом не проб’єш.
***
Не все вершать гармати й гроші.
Бува, цінуються й слова.
Бува, сказати: «Він хороший» -
Це означає врятувать.
І ось тоді страшні ті друзі,
Ті побратими і брати,
В яких розкриті навстіж душі,
Але заціплені роти.
***
Неси мене, Пегасе, далі
Від невгаваючих сорок,
Від оповитих жиром талій
І від худіючих думок.
Неси мене шляхами часу,
Неси від випитих ночей,
Від бальзамуючого щастя,
Від бальзамованих очей.
***
Стоять могилами невдачі.
І то як пам'ять про людей.
Стоять проблеми і задачі.
А світ іде, іде, іде.
Ніхто не спиниться до скону,
Ніхто не спинить жодну мить.
Якщо ж і робляться ікони,
То лиш для того, щоб розбить.
***
Коли зустрінеш ти такого,
Якому слово не межа,
Який ні чорта, ані бога,
Як і тебе, не поважа, -
Не поспішай і ти ворожо
Косить його відверту лють,
Подумай, друже мій: а може,
Сердегу надто часто б’ють?...
***
Іду в ті зорі, що ночами
Тягли мене з туману снів,
Іду в ті далі, що кричали
Про інший світ, про інші дні.
Іду по щирий смак тривоги,
Іду по щастя глибини.
…Ви кажете, слизька дорога?-
Ну що ж… Надінем ковзани!
***
Доволі, критики медові,
Собі і нам усім на страх
Шукати бліх у нашім слові
І партизанів у думках.
Адже частесенько паршива
Рука якогось із нікчем
Кладе блоху комусь на шию,
Щоб хтось рубнув по ній мечем.
***
То не герої, що для звіту
Колись рушаючи у путь,
Не дивляться, куди летіти,
А дивляться, куди впадуть.
Вони здорові і живучі,
Хай борода в них чи пушок:
Адже завжди стрибають з кручі
Лише на гору подушок.
***
Думки, якими ореоли
Плетуть божатам і Богам,
Людської правдоньки ніколи
Не принесуть ні вам, ні нам.
Безкрилля – перша в них ознака,
Брехня – одна у них вина,
Ганьба – найкраща їм подяка,
А гріш – найбільша їм ціна.
***
Не хмари вкрили горизонти,
Не дикі орди, не полки,
То йдуть із ношею турботи
Одвічні лицарі. Віки.
Їх обминуть – нема дороги,
Їх зупинить – нема нікчем.
Або скоріш лягай під ноги,
Або ставай поводирем.
***
Земляни звикли до боязні,
Тому і досі дико їм
Нікчемний страх об землю брязнуть
І білий світ назвать своїм.
Брехня вже не обов’язкова,
Уже не моляться богам,
Уже не хліба просять – слова,
А все чекають батога.
***
В брудній тюрмі і в чистім лузі,
В раю і в полум’ї наук
Лиш у смішних немає друзів,
А ворогів – лиш у падлюк.
На тлі подій, подій суворих,
Коли хитаються світи,
Скажи мені, хто в тебе ворог,
І я скажу тобі, хто ти.
***
Півзлом свого напівталанту
Захекані напівспівці
Несуть півсвітові півправду,
Заховану в напівслівці.
Та і її в напівзнемозі
Ці половинні віщуни,
Як правило, на півдорозі
Розпродують за півціни.
***
Не часто входимо ми, друзі,
В росу світів чи в світ роси.
То страшнувато боягузів,
То не пускають полюси.
О земле рідна! Земле мила!
Добав мені хоч трохи сил:
Так близько людям до могили –
І так далеко до краси!
***
Світи мені, моє натхнення,
Світи завзято й залюбки.
І там, де правди – тільки жменя,
І там, де ворога – полки.
Не бійсь ні фронту, ані тилу,
Ні язика, ані клинка.
І знай: слабеньке те світило,
Що гасне з першого ж плювка.
***
Життя сурмить мені тривогу
Незрозумілу, як пітьма,
І вітер кличе у дорогу,
Якої зовсім ще нема.
Це десь на ній найкращі вірші,
Найбільші думи і світи,
І тут найлегше й найпростіше –
Усе це знать і не піти.
***
Людиною себе вважати –
Це ще не значить нею буть.
Людина справді птах крилатий,
А крилам – дай світів і бур.
Без волі тут не прись нікуди,
Та волі без меча нема,
І той не вилізе у люди,
Хто перш не вилізе з ярма.
***
Відомо всім, що правда – гостра.
Та й гостроті є теж межа.
Адже дурному дуже просто
Перетворити правду в жах.
Тож не спішіть ніде й ніколи,
Бо правда – це не тра–ля–ля,
Бо правда справді очі коле,
Однак пізніше – не вставля.
***
Немає сили – є надія,
Немає щастя – є мета,
Немає вірності – є мрія,
Немає тут – зустрінеш там.
Немає радості – є злоба,
Нема гвинтівки – б’ють ножем,
Немає рук – воюють словом,
Нема вітчизни – все чуже.
***
Богів і досі ціла безліч,
І хоч у вік наш осяйний
Не вірять у богів небесних,
Одначе вірять у земних.
Тому в сумні хвилини скрути
Або звичайної нудьги
На кого бог – на того й люди.
Так будьте ж добрими, боги!
***
Між нас, дітей твоїх завзятих,
Вітчизно! Вилови й скарай
Нікчем, що стали забувати
І рідну мову, й рідний край.
Твій хліб їдять вони охоче,
І п’ють вино з твоїх віків,
Але за це тебе ж і топчуть,
Ще й примовляють: «Ми такі!»
***
Все можна випросить і взяти:
І хліб за зраджених борців,
І купу грошей за таланти,
І лаври за стрільбу не в ціль.
Однак і там, де ходять рачки,
Ходити можна й навпаки.
Життя тому лиш і подачка,
Хто сам пішов у жебраки.
***
Згадать минуле – це не дивно.
Дивніш було б його забуть.
Адже і нас не скрізь будили,
І не завжди пускали в суть.
Ми теж і плакали, й раділи,
І нам з початку й до кінця
На світі важко жить без тіла,
Проте не легше й без лиця.
***
Того, хто тишу боягузів
Трясе вулканами ума,
Рятують іноді лиш друзі,
Яких у нього ціла тьма.
Йому збудують пишну скруту
І, весь приклавши свій талант,
Примусять випити цикуту,
Але докажуть: «Він – Сократ!»
***
За вбитий час іще не судять,
Проте на фоні справжніх справ
Чого ти варт, якщо ти людям
Не дав ні крапельки добра?
Ти, може, й воїн – та без списа,
Ти, може, й геній – та бузи,
Ти, може, й музика – да кисла,
Ти, може, й світ – але чужий.
***
Своїх ідей і мрій пілоти –
Якоїсь певної пори
Ми всі рвемося у польоти,
Як горді птахи, як орли.
Літаєм і зухвало, й чинно.
Буває – вище всіх людей.
А вище неба Батьківщини
Не піднімався ніхто. Ніде.
***
Я слухав світ, я плив у вальсах,
Я йшов із натовпом і сам,
Я дивував і дивувався,
Я умирав і воскресав.
І раптом серцю, наче птиці,
Сьогодні в пеклі суєти
Схотілось тиші. Просто тиші.
…Та де ж її тепер знайти?..
***
Скажи йому, що від галактик
І до найменшої трави –
Світи, моря, степи і тракти –
Усе його, бери й живи, –
Він одведе похмурі очі,
Він, ледве стримуючи лють,
Зубами тихо заскрегоче
І ошелешить: «Не дають!»
***
Вітри буйніші і сильніші,
І меншає на душах тінь,
І горизонти трохи інші,
Та й крила у людей не ті.
Тому земляни і на кутні,
І так – сміються, диваки:
Радіють, що пішли в майбутнє.
Неначе можна й навпаки.
***
Блукаєм дійсністю і снами
В плащах політик, мод і мов.
Наскільки генії – не знаєм,
Наскільки дурні – таїмо.
Напевне, зв’язуючи миті
В’юнкою ниткою проблем,
Найбільш ми тим і знамениті,
Що народились і живем.
***
Люблю міські великі площі.
В святкові дні частенько там
Кістки всім геніям полощуть,
Немов сусідам – дивакам.
Це ж тільки там нулі – ще сила,
А одиниці – ще нулі.
Це ж тільки там і слово – брила
Для врівноваження землі.
***
Це безсумнівно: я везучий.
Бо щастя пив я досхочу,
Бо світ летить мені назустріч,
І я до нього теж лечу.
Я справді між німими – плакав,
Я справді між сліпими – блід,
Я справді втратив – цілі блага!
Зате я маю – цілий світ!
***
Між нами кажучи, він ліру
Міг розтривожити не раз,
Але боявся, бо не вірив,
Що правда все-таки за нас.
І він віддав могутні крила
На опахала дивакам,
Наївся слав, як дурень мила,
Тепер – лиш бульбашки й пуска.
***
Поет ні в тюрмах, ні в час тостів
Не повзає ні перед ким.
То в кулаки стискає простір,
То мить розтягує в віки.
Він і думками, і руками
Змітає й створює світи,
Він очі засипа зірками,
А ниці виють: «Не сміти!»
***
В житті – немов на довгій ниві:
Колись та й стрінешся з людьми.
І зникнуть страхи явні й мнимі,
Смішними стануть сили тьми.
Тоді з очей своїх завісу
Здери і викинь як ганьбу.
В людині той лиш бачить біса,
Хто сам людиною не був.
***
Натхненням, розумом і хистом
На сценах днів і полюсів
Ми всі природжені артисти,
Хоч аплодують і не всім.
Але і в снах, і в чесній праці,
В боях за себе і за час
Прожити можна й без овацій
Не гірше, ніж вони без нас.
***
Традиція – велике діло.
Але зізнатися нам слід:
Без неї людство не ріділо
Та й не темнішав білий світ.
І той смішний, хто кров’ю й потом
Не прокладав собі доріг,
Став звичайненьким ідіотом,
Зате традицію зберіг.
***
Народе мій! Твоє нетління –
Моєї впевненості мур.
Благослови ж мої ходіння
Полями наших мрій і мук.
Яке це щастя – йти з титаном
У люди, в атоми, в світи!
Якщо ж і вмерти під парканом,
То під парканом красоти.
***
В чуднім акваріумі неба
Пливе космічний Сонцериб,
Танцює музика у вербах,
І пахнуть колосом вітри.
І від безсилля зникла мова,
І погляд з радості зомлів.
Душа стоїть, немов корова,
І скромно молиться землі.
***
Тебе невдачі не повалять,
Адже з тобою рідний край.
А ким ти був – завчи напам’ять,
І ким ти став – не забувай.
Ти йдеш у світ не на колінах,
І шану маєш там свою,
Тому що квітне Україна
І не хитається Союз!
***
Черствий бува страшним, як міна,
Бо ні для себе, ні для нас
Робить хорошого – не вміє,
А що погане – ще не зна.
Іде у світ, у душі, в хати,
І, щось міркуючи своє,
Не помічаючи – погладить,
Не помічаючи – уб’є.
***
В кишках давно уже не пусто.
І за мільйони, й за мідяк
Живуть усі, але чомусь-то
Не всі задумуються: як?
І, певне, то не задля діла –
То для підтримки живота
Кричать, що в кожного Ахілла
Була ж, крім слави, і п’ята.
***
В буремні ночі й тихі днини
Мене від кривди закрива
Єдиний щит – ім’я людини,
Єдиний меч – мої слова.
Я йду в життя, воно безкрає,
А в нім за хащами таїн
Чи перемоги ждуть – не знаю,
Та знаю: ждуть мене бої.
***
В які б краї не запливли ми,
В який би не попали світ, –
Поміж великими й малими
Себе відстоювати слід.
Ганьба тому, хто справді ситий
Худими ласками похвал,
Улюблений і знаменитий,
Одначе тільки Буцефал.
***
Здавався світ мені маленьким.
Здавався світ мені простим.
Здавався світ мені слабеньким
І протилежно не таким.
Але це все було недовго.
Тепер збиваюсь я із ніг,
Щоб те, подумане про нього,
Про мене він сказать не зміг.
***
О рідні стіни! Кожен знає,
Чому для нас вони святі,
Чому вони здаються раєм
Десь перед боєм чи в путі.
Але замкни в них час і зміни,
Своє життя у них зажмур, –
І довгождані рідні стіни
Переростають у тюрму.
***
Втекти б з мішка свого міського
У шир низин чи височин
І десь від спокою людського
Хоча б годинку відпочить.
Забути б цей одвічний галас,
Пірнути в небо чи в жита,
Але… кому і де вдавалось
Хоч мить побути без життя!?.
***
Все справді зриме і вагоме,
Все із віків і на віки,
Все давить величчю і горем
На плечі, душі і думки.
Та людство не упало в сіті,
Не відсахнулось від мети,
Не загубилося у світі,
І навіть мріє про світи.
***
Коли вас будять, як дитину,
І, грішних, носять, мов святих, –
Чи не служили ваші спини
Комусь як східці до мети?
Ви не забудьте, милі друзі,
Що на вогні подій і слів
Некороновані лакузи
Не коронують королів.
***
Орли не крилами високі,
Пігмеї не хребтом низькі,
Гомер не метрами глибокий,
Батьки не хатою близькі.
Я світу, мабуть же, не зрушу,
Якщо скажу: «Товариші!
Усі шляхи ідуть у душу,
Усі начала – із душі!»
***
Де зло в пошані, як вельможа,
Де меч возведено в закон,
Людські думки убити можна
Тюрмою, страхом, кулаком.
Та стане світ без них неповним,
А влізти в той жахливий світ –
Це значить буть Наполеоном –
І знать, що ти – в чужій Москві.
***
Слова неправди вийшли з моди
І йдуть у напрямі труни.
Товаришу! Не будь же гордим,
Не полінися, підштовхни!
Немає в світі їм довір’я,
Вони живуть лиш до пори.
Вони не зовсім ще ганчір’я,
Але уже й не прапори.
***
Думки, і подвиги, і праця
Людей, епох, тисячоліть –
Велика змога дивуваться,
Шукати, мислити, горіть.
Події ллються, наче зливи,
Тому і в наш хоробрий час
До світу звикнуть неможливо,
Як, мабуть, і йому до нас.
***
Коли сміються блискавиці,
Тоді регочуть і громи.
Коли полки формують ниці,
Тоді формуємось і ми.
Коли з’являються світила,
Тоді з’являються й світи.
Коли у тебе буде сила,
Тоді народишся і ти.
***
Своє від’їздивши, машина
Востаннє чмихне і вмира.
І вже ніяка запчастина
Не обіцяє їй добра.
Шофер залається крізь зуби,
Всім суть ясна тоді. І все ж
Почуха голову розумний,
А дурень бовкне: «Підвезеш?»
***
Даремно ви ллєте повсюди
На підлабузника всю лють:
Ви помиляєтеся, люди,
Що підлабузника не б’ють.
Яким не був би він завзятим,
А попадає і йому.
І не за те, що лиже п’яти.
За те, що лиже не тому.
***
Вікно потрібне серед віття,
Вікно потрібне в самоті,
Вікно потрібне, як повітря,
І в нашій хаті, і в житті.
Крізь нього ми побачить можем
І блиск надій, і слід мети.
Та зрозуміло, що не кожне
Вікно надвір – вікно в світи.
***
У царстві розуму людського
Нема негаснучих віків,
Немає вічного ні Бога,
Ані дверей, ані замків.
Нема нечитаних законів
І неоплакуваних свят.
Немає меж, нема кордонів.
…А прикордонники стоять.
***
Якби я мав сердець багато,
Я почуттів би не таїв,
Я міг би з радістю кохати
Усі країни, всі краї.
Та сподівання ці наївні,
Бо скільки й де б я не ходив –
Одна у мене Україна,
І я у неї теж один.
***
Коли везли у пекло ницих,
Пігмеїв, блазнів і дурних,
Вони взялись тоді свариться,
Хто ж найбезглуздіший із них.
Там був один простий небога,
Якого підняли на сміх:
Він промовчав усю дорогу.
…І більшого сказать не міг.
***
Як після випивки ікона,
Як після цілого деталь,
Як після спомину оскома,
Так після подвигу медаль.
Її вручить би в шумі бою,
Щоб засміялося добро,
А зло заплакало від болю:
«Тікайте, ниці! Йде герой!»
***
Царі летять з кривавих тронів,
Тікає правда із тюрми,
Тікає кривда із законів,
А люд мовчить, немов німий.
Дзижчить історик, наче шершень,
Політик бовкає, мов дзвін,
А люд мовчить собі, як перше,
Неначе світ змінив не він.
***
Авторитет на те й дається,
Щоб ти ніколи вже не мав
Ні бід, ні розуму, ні серця,
Нічого іншого, крім прав.
Перестороги – шли до біса,
Протести менших – погаси,
Докорів совісті – не бійся,
Але й пощади – не проси.
***
Хоробро думати – жорстоко,
Розумно думати – це дар,
Багато думати – морока,
Ніяк не думати – біда.
Уголос думати – не модно,
Тихенько думати – не зло,
Відверто думати – природно,
Але нікому не везло.
***
Куди б не йшов і що б не здибав –
У білу ніч і в чорні дні
Я тут не тінь, я тут людина,
Цей світ для мене і в мені.
Для цього світу і для себе –
Я бог, я цар, бо я рушій.
А височенне синє небо –
То лиш продовження душі.
***
Без профілактики ні кроку
Сучасне людство не ступа.
Без профілактики, нівроку,
Не скривдиш нині і стовпа.
Якщо ж і досі десь небогам
Стинають голови князьки,
То все це теж лише для того,
Щоб не заводились думки.
***
Якщо життя хоч трохи – пісня,
А пісня хоч на грам – життя, –
Їм і в словах, і в думці тісно,
І в тюрмах тісно, і в житах.
З пісень лиш та не рве зеніти,
Лиш та не забиває дух,
Яку стараються зустріти
І пропустити мимо вух.
***
Так возвеличують великих
І так принижують малих!
А я великим би не викав,
А я б великих не хвалив.
Про те, що хата в нас – не скраю,
Що фіміам – отруйний чад, –
Малі, можливо, і не знають,
А більші знають і мовчать.
***
Їх упізнаєте не завше,
Але вони були і є.
З трибуни моляться за наше,
На ділі б’ються за своє.
Для себе, а не для держави,
Брехливі точать язики.
Не величайте їх мужами.
Вони звичайні мужики.
***
В епохи вписуючи дати,
Ми прагнемо у вирі бур
Спочатку – більше всіх узнати,
А потім – більше всіх забуть.
Не те, що нам страшна могила,
А просто у житейській грі
Спочатку й тягарі нам крила,
В кінці ж і крила – тягарі.
***
Брехня красива і пихата.
А правда інколи страшна.
Брехні на світі крізь багато.
А правда у людей одна.
Від правди солоно і гірко,
Та, мабуть же, у ній щось є,
Бо світ її, немов горілку,
Хоча і кривлячись – а п’є.
***
Чужі думки буйноголосі
Ще й нині б роздирали пси,
Царі топтали б їх і досі,
Але тепер не ті часи.
Якщо із видом благородним
Чужі думки й несуть в огонь, –
Це роблять іменем народним.
Щоб не замазати свого.
***
Яким не був би ти звичайним,
Яким не був би ти взірцем,
Усе одно це означає,
Що жде тебе злий суд нікчем.
І доки ти нестимеш відчит
Планеті – матері добра, –
Тебе не вб’ють. А покалічить
Устигнуть і під крик «ура».
***
З усіх відомих категорій
Лише розумні і дурні
Не уживаються ні в горі,
Ні в найбезжурнішій гульні.
Хай унизу під ними прірва,
Хай найпекельніший вогонь,
Вони збираються все рівно
До терезів і – хто кого?
***
Найгірші друзі – меценати.
І краще обійтись без них.
Вони таврують язикатих,
Щоб заохотити німих.
Під куполом цитатних тверджень
Лякає їх, немов гроза,
Не той, хто зрозумів щось першим,
А той, хто перший це сказав.
***
Можливо, так воно і треба,
Що наді мною, диваком,
Висить велике синє небо,
Як над розбитим літаком.
Та все ж мені й тепер здається,
Що загуркочуть солов’ї,
Заграє кров, заб’ється серце –
І небо стане знов моїм.
***
Дуби приходять, наче тіні,
До тіней гордих, як дуби, –
І серце шле протести гнівні,
Душа сивіє од журби;
І б’ють у груди, наче лихо,
І б’ють у груди, як мечем,
Байдужі погляди великих
І пильне зиркання нікчем.
***
Зігнися ми – і зайди голі
Із-під самісіньких носів
По колоску б украли поле,
По зірочці б украли світ.
Не бережи свою оселю –
І дикі зграї лютих орд
По грудці з’їли б нашу землю,
По слову випили б народ!
***
Які часи – такі й таланти.
Які життя – такі і дні.
Які бої – такі і втрати.
Які співці – такі й пісні.
Яка вага – така і міра.
Який потік – такі й мости.
Які Боги – така їм віра.
Який твій світ – такий і ти.
***
Струнку людську уяву нашу
Дивує й досі чемний збіг
Ширококрилості замашок
Із вузькокрилістю лобів.
Цей збіг для людства справжні грати.
Він заважає бідкань кліть
Ширококрилим покидати,
А вузьколобим зрозуміть.
***
Любов до ближнього – не подвиг.
(Це слід писати знов і знов!)
Бо ж подвиг викликає подив,
Любов же виклика любов.
Твоя любов – не тиха кобра,
Твоя любов – не звук пустий,
Твоя любов до ближніх – добра,
Якщо найближчий з них – не ти.
***
Пророки ситі і злиденні
(Сліпої вольності осли)
Поклони били мнимій «нені»
Аж доки в землю не вросли.
А ми молились не химері,
Заслуги наші немалі:
Від України на папері –
До України на землі!
***
Ми за красу. Ми чисті люди.
Але як часто-густо ще
Найбільші пам’ятники чуда
Закрито шторами очей!
О наше бідкання безкрає!
О заклопотаності бич!
А скільки див до нас волає:
«Убий мене, але звелич!»
***
У вирі бур і днів погожих,
Де мруть і родяться думки,
Носити душу може кожен,
А світ несуть лиш диваки.
Я б теж хотів себе зухвало
Назвать колись ім’ям таким.
Буть диваком – для щастя мало,
Але це більш, ніж буть ніким.
***
Нагрілись душі, наче клени,
І піднімається трава,
І все живе стає зеленим,
І навіть мертве ожива.
І світ здається першим раєм,
І витанцьовує весна,
І соловей таке співає,
Чого ніхто із нас не зна.
***
Телятам жить і легко, й просто,
Бо не стоять у них носи
Перед осмисленням потворства
Чи незбагненністю краси.
Все неоправдано плачевне
І все нечувано смішне.
Таке теля, на вид учене,
Якщо й зустріне – обмине.
***
Любили наші предки волю
Ніжніше й більше, ніж орли.
Із нею зв’язували долю
І, як уміли, берегли.
І захищали, й прикрашали
Ціною праці і звитяг.
Бо жить без волі – це теж саме,
Що й мати волю без життя.
***
О славо, славо! Горда панно!
Ще й досі плещуть язики,
Що з пастухами, буцім, спала
Ти надто часто й залюбки.
Не сперечайся з диваками.
Твої улюбленці усі
Були, можливо, й пастухами,
Та не корів же, а часів!
***
Ясні зірки чи тільки тіні,
Сини потворства чи краси –
Ми всі звичайні й неодмінні
Єдиних істин полюси.
Із боротьби ніхто не вибув,
Адже історія – жива.
З’єднати нас – і гряне вибух,
А роз’єднати – гряне два.
***
Куди не йду – за мною слідом
Твій образ, витканий з добра.
О Україно! Ти мій ідол.
Планета – твій блискучий храм.
О Україно! Мій ти кисню!
Моя бандуро золота!
Без храму я тебе не мислю,
А храм без тебе – пустота!
***
Зоря, невидима для людства,
Можливо, й справді не зоря.
Вона ж не світиться, як люстра,
І не сіріє, мов зола.
Чи ж варто нам питати в когось,
Про що співає маків цвіт
І що второпав той, якого
Чомусь-то не второпав світ?..
***
Не кожен з нас посміє твердо
Нести у світ своє ніщо.
Але як гордо носить дехто
Ніщо, закутане в мішок!
Іде собі, словами гупа,
А той мішок, – от горе з ним, –
Допомога, як дурню ступа:
Лиш перед повністю дурним.
***
Нелегко, знаю, всім нелегко
Нести у щастя рідний край:
До комунізму ще далеко,
А ворогів – хоч одбавляй.
Іди ж і ти в село і в місто
Ламати істини нікчем
Хай без квитка – а комуністом,
Хай без меча – але бійцем!
***
Життя й тепер буває всяке.
Та й у житті буває всяк.
Озброєний – а не вояка.
І на коні – а не козак.
І мислить гарно – та інакше,
І б’є у ціль – та не в бою,
І друзів має – та не наших,
І правду знає – та свою.
***
Мерці у прокурорських позах
Єхидним голосом чужим
Про того, хто не вміє повзать,
Патякають: не вміє жить.
Якщо ж узяти іншу міру,
Якщо ж копнути глибше суть,
Усі б узнали: жити вміє,
Та спритні гади не дають.
***
Умруть навіки люті грози,
Обмиє сонце нашу путь,
Повисихають наші сльози,
І наші рани заживуть.
Розтане лід у наших душах,
Розтане й вилетить, як дим,
І ми здивуємося дуже,
Що стільки в них було води.
***
Найбільша наша сила – мова.
Тож від хороброго завжди
Народ хороброго жде слова,
Як жде пустеля з туч води.
І в дні сьогоднішні пекучі
Ганьба нам, страчені й живі,
Якщо народу ми не тучі
Або, ще гірш, не дощові.
***
По-моєму, перемагати –
Це важче, ніж кричать ура.
Це значить вище всіх літати
І більше всіх нести добра.
Тоді і над ворожим станом
Ти невловимий, наче ртуть:
Якщо літаєш – не дістануть,
А упадеш – то не зберуть.
***
Ми соромливі, як секрети,
Відверті ми, як вороги,
Ми довговічні, як поети,
І тимчасові, як боги.
Ми несподівані, як чудо,
Ми довгождані, як весна,
Ми справді ми і справді люди,
Та, жаль, не всім одна ціна.
***
Багато я і не чекаю:
Хоч трохи світу за двором,
Хоч трохи вітру і розмаю,
Хоч трохи неба під крилом.
І не кажіть мені так рано,
Що вже немає цих проблем.
Людині й пекло стане раєм,
Якщо не гратися з вогнем.
***
Героїв тьма. Щось мекне здуру,
Жбурне з трибуни пачку слів –
Та й пхне свою кандидатуру
На трон цінителя голів.
А сам у наших битвах духу
Тому від страху і не впав,
Що був прив’язаним до руху,
Як до ганебного стовпа.
***
Немає щастя без любові
До цих задрипаних людей.
Вона повинна буть і в слові,
І в ділі, і в мечах ідей.
Без неї кров – буза бузою,
А на дорозі до мети
Пилинка – й та стає горою,
Через яку не перейти.
***
Задарма, певне, і отрути
Ніхто нікому не дає.
Не плачте ж ви, слабенькі люди,
Що ваша доля вас і б’є.
Вона, оця незрима сила,
Лупцює вас, немов ослів,
За те, що опускали крила,
Ще не піднявши прапорів.
***
Я не бажав би вам, Орфеї,
Під п’януватенький шумок
У свиті блазнів чи пігмеїв
Страждать слоновістю думок.
Тоді усі класичні музи
Безсилі, як убитий бик,
А світ стає таким безглуздим,
Як наш дитячий черевик.
***
То заховається, то блисне,
То наче рай, то мов біда,
І роздратовуючи близькість,
І заспокоююча даль.
І дивними здаються речі,
І хочеться різцем творця
Переінакшить безкінеччя,
Не дожидаючи кінця.
***
Нам треба сказане й почуте
Зібрати, витрясти як слід,
Розбити наклепи на чудо
І народити людям світ.
Але якщо для цього сили
Якийсь дивак не нашкребе,
То хай не преться до могили,
Не народивши хоч себе.
***
Моя ти Музо! В дні навали
Тривожних роздумів на люд
Ми злочин подвигом не звали,
Не пхали правдоньку на суд.
Ми воювать не перестанем,
Щоб доконати страх і зло,
Щоб і найменший – був титаном,
І найсмиренніший – орлом.
***
І як це сталося – не знаю.
Вже біля самої мети
Закрився близ такою даллю,
Що ні доїхать, ні дійти.
Зате, невидима за хмизом
І вмить побачена згори,
Здалася даль такезним близом,
Що вдар крилом – і забери.
***
Створіння це і справді враже,
Але воно і справді є.
До кого тягнеться – замаже,
Від кого рветься – з тим і п’є.
Кого окрилює – зачинить,
Кого обожнює – довбе.
Не думайте, що без причини.
Причина є: воно сліпе.
***
Живуть без друга і без правди,
Живуть без кисню й красоти,
Живуть без хліба і без права,
Живуть без думки й без мети.
Живуть і зараз, як учора,
Живуть і в злоті, як сміття,
Живуть і в душах, як у норах,
Але тоді – це не життя!
***
Народ молитви шепче й досі,
Богів же й досі розбива.
І, може, це не просто досвід.
Адже народ наш – голова!
Щоб не відстати десь від нього,
Щоб у майбутнє з ним іти,
Можливо, мало бути Богом:
Ще треба бути і святим.
***
У ці часи, затишшям грізні,
У цьому скромному житті
Не тільки ми смішні і грішні,
Боги – і ті не золоті.
Хто ж золотим назве земного, –
Повірте, в цьому щось не те:
У нього, бідного, в самого,
Напевне, серце золоте.
***
Всі ждуть. І кожен жде окремо.
Ждуть нагороди на мундир.
Ждуть сонця й бурі-вітрореву.
Ждуть насолоди і квартир.
Ждуть у книжках і фільмах Бога,
Ждуть манни свіжої з небес.
І тільки я не жду нічого:
Адже я справді жду тебе.
***
Неправда – це іще не Троя,
А правда – це ще не ура,
Бажання – це іще не зброя, (?)
А стадо – це іще не рать.
Невдачі – це ще не уроки,
Витання – це ще не політ,
Бажання – це ще не пророки, (?)
А дурні – це іще не світ.
***
Не помічав ні трав, ні квітів.
Не чув ні тиші, ні вітрів.
Не визнавав нікого в світі.
Ні із богів, ні із чортів.
Не захищав ніде й нічого.
Хоча й не мав на це причин.
І все, як бачите, для того,
Щоб стать закінченим нічим.
***
Забувши затишок оселі,
Мчимо ми в тучі і в літа,
І розбиваємось об скелі,
І все ж продовжуєм літать.
А в боязкіших – зовсім інше.
І не такі тяжкі гріхи,
І сни, і думи спокійніші.
Але ж коротші і шляхи.
***
Ключі від щастя… О, аллаше!
Про них чесали язики,
До них нехитрі предки наші
Тягнулися через віки.
Не впийся ж, друже, теплим раєм,
Шукай і ти свої ключі:
Алмази доля підкидає
Лиш під лопати шукачів.
***
Узявши видиме за міру
І непочате за межу, –
Що світ великий – я не вірю,
Що непохитний – не скажу.
Брехня, що світу не збороти,
Брехня, що світу не зв’язать.
А що красивий він – хто ж проти?
А що потрібний – хто ж не за?
***
В своє життя прийшов ти голим,
Неначе в Біблію Адам.
Прийшов без титулів і кволим,
Але це зовсім не біда.
Ще все поправиться, й недаром
Для світу білого мара
Не той, хто родиться Адамом,
А хто Адамом умира.
***
На землю сів прозорий вечір,
Стає тісніш душі й плечу,
І от я знов своє лелечу,
І знов лечу, лечу, лечу.
Туди, де дна ніхто не міряв,
Нічим ніколи не сіяв,
Туди, де кличе тільки мрія,
І де потрібен тільки я.
***
Життя вгощає нас медами,
І задніх тут ніхто не пас.
Дні випиваємо до дна ми,
Ще й дно вилизуєм не раз.
То хай же наші дні погожі
Не пропадають із землі
Так неоправдано, як гроші
На вдосконалення ослів.
***
Якщо тобі політ не сниться,
А правда глотки не дере, –
Ти взагалі – іще не птиця,
Ну а конкретно – не орел.
Це значить зовсім небагато.
Це значить: голову свою
Ти, певне, втратиш не солдатом.
Якщо ж солдатом – не в бою.
***
Народ не Бог і не апостол.
Він лиш народ. Ні менш, ні більш.
Не розуміть його – не просто,
А зрозуміти – не простіш.
І той, хто був з ним лиш для виду,
Хто йшов з ним тільки по медаль,
Хто у його це цілив кривду,
Той у віки не попадав.
***
Хоч ми й загрузли у ваганні,
Хоча у небі й повно хмар, –
Не бачу, хто з нас не Гагарін
Або, принаймні, не Ікар.
Душа летить, неначе птиця,
Назустріч сонцю і громам,
А спокій справді тільки сниться,
Та й то не часто і не нам.
***
Стає здобутком кожна днина,
І кожен крок стає взірцем,
Стає людиною людина,
І меншають ряди нікчем.
А йти до щастя ще далеко,
І нелегка у нього путь,
І буть людиною - нелегко,
Та важче нею все ж не буть.
***
Світ неосяжний і бездонний,
Світ незбагненний і простий,
А за кордонами – кордони,
А за світами – знов світи.
І кожен – зовсім не ворожий,
І всюди й скрізь, і тут і там
Бери – що хочеш і що можеш,
Але за все – плати життям.
