Мовчить давно березова гаїна…("Отговорила роща золотая", С. Єсенін, переклад)

Мовчить давно березова гаїна.
Не чутно гомону засмучених дібров.
І до землі кружляється пір'їна,
То журавлі летять на південь знов.

І ні про що птахи вже не жаліють,
Тепло за обрій з ними відлетить.
Між хмар над ними просині синіють.
Дивлюсь їм в слід, і серденько болить.

Стою один я і дивлюсь на небо.
Скупчилися в свідомості думки.
В цей час, можливо, поблизу хто-небудь
Сплітає з листя жовтого вінки.

І безкінечні відчуттів глибини.
Скидають пелюстки останні квіти.
В саду горить багаття горобини.
Але воно не може нас зігріти.

Оті червоні грона не згорають.
Від жовтизни не пропаде трава.
Як тихо листя з дерева спадають,
Так я гублю свої сумні слова.

І з часом вітер їх збере до купи,
В один великий та безглуздий жмут.
А осінь їх звільнила від шкарлупи,
Щоб я залишив їх на згадку саме тут.