Чи не щодня пригадую дитинство,
Мабуть тому, що надто постарів.
І так мене захоплює це дійство…
Я б розповів, аби достатньо слів…

Стара хатина, тут жила бабуся.
Блукав поміж дерев я у саду.
Нема хатини, й я не повернуся,
Щоби лягти в садочку на траву.

І так мені, хоч плач, не вистачає
Почути вдень, як ляскає батіг.
То мій хрещений коней підганяє,
А я злякався і до мамки втік.

На ганку мати с батьком розмовляє.
Собака в буді, а на призьбі кіт.
На горобині птах якийсь співає…
Невже для мене створено цей світ.

Були моїми стежка з перелазом,
Солодка вишня й яблука в саду.
Я полюбив усе оце одразу.
Бо все було до серця, до ладу.

Моє дитинство – вічно юна чічка,
Яка цвіте у пам'яті роками.
Яке на вітрі в'ється наче стрічка,
Що зачепилась між чагарниками.

Я майже все забув, не пам’ятаю,
Та дивні відчуття завжди зі мною.
Я був щасливим, це я точно знаю,
На цій землі з красою неземною.