Просто кров на тротуарі… Просто калюжа крові.
Метро  кілька хвилин тому відкрили і поодинокі пішоходи йшли, оминаючи калюжу. Для кожного з них, тут не було нічого дивного, мимовільні думки проносились в їх головах, з гадкою, що статися могло, але не більше аніж мить вони не займали. Кожен, і я в числі їх, глухим лишився до мук того, хто її залишив.
В одному із контейнерів сміттєвих, власник крові тієї лежав. Не знав, він що зробив такого поганого в цьому житті, не знав, за що терпів він муки ці… Нехай, не кращою людиною він був, хоча й поганого нічого не хотів і не робив, все втратив він в житті: кохану, сина, родину, роботу, житло… Він з цим миритися старався і нічого вже від життя не вимагати. Згодився вже сміття по смітниках шукати, аби нікому не заважати, згодився під відкритим небом на землі він спати, аби дах в іншого не забирати. Вірив, що кращого не вартий, тому молив про мінімум хоча б. Тривало так ось уже шість років, стільки рівно, як синові його, що він в житті не бачив ще. Що трапилось тоді він й досі ніяк не міг зрозуміти… В один момент зникло все, в один момент усе, що цінував він, раптом відмовилось від нього: кохана, народивши сина його до себе не підпустила, з роботи звільнили, друзі відмовились узагалі спілкуватись, батьки загинули, рідні близької не було, з квартири вигнали. Один за одним, удар за ударом, життя наносило йому, за що карало він не знав.
Та він змирився, хоча прекрасно розумів, що доживає, що з кожним днем такий жаданий фінал наближується. І ось сьогодні вже, цієї ночі, невідомі якісь, накинулись на нього, коли він ще спав на картонній своїй перині… За що й чому? За що й чому з його змученого тіла зробили кашу?
Дбайлива охорона, віднесла в його рідний сміттєвий контейнер, чий запах йому уже солодким став. Він ще живий був, іще дихав, ще відчував щось. Дбайливо кинутий на якісь уламки, чи то раковини, чи унітазу, що потопали у напівзігнившій суміші різноманітних продуктів, яка вже десять раз перебрана була ним, він ще відчув скрегіт поламаних ребер, глухий біль побитих органів, він ще вловив запах сміття, він ще краєм цілого ока побачив бездонну синеву ранкового неба, що норовило стати голубим. Жаль сонця не побачив…
Потік людей збільшився. Не всі уже могли обійти калюжу крові. Хтось ступав і грязно-жовту рідину розносив про всьому тротуару. Хтось крив «словами гарними» всіх прибиральників. Збоку контейнерів для сміття підійшов чоловік, років десь двадцяти п’яти. Якби хтось з прохожих помітити його міг він би сказав, що на вигляд він був високим, гарним, з довгим надвоє розділеним чорним волоссям, що на плечі йому спадало, шкіра біла, аж світилась, очі чорні, брови густі широкі – прекрасно підкреслювали очі, губи ледь розовіли. Він виглядав так, як десять років назад, в розквіті сил, коли кохану свою зустрів, коли ще мріяв і від життя ще журавля смів вимагати. І що правда погляд, погляд був іншим, він був глибшим, спокійнішим, і світився не світлом миттєвої радості, а глибокого спокійного щастя.
Потік людей усе більшав, вони проходили крізь нього, ступали по крові, що його колись була, і просто уже не помічали нічого. Одним натовпом вони сунули до дверей, або від них. А він дивився на все, дивився як пропадала калюжа крові, змішавшись з грязюкою на людському взутті, як окремі сліди на сотню метрів розтяглись. А він дивився, і бачив що відчуває кожен… Вони злились і сварились, поспішали, метушились. І так, неповторний кожен, але однакові всі разом. Кожен себе лиш бачив. І жоден Себе не помічав. Ніхто, що справді цінно не зауважив, не зважив що важливо справді. І від цієї сліпоти, його з середини все колотило, проте не міг нічого зробити він.