Ще з дитинства я любив споглядати пусті  нічні вулиці,вільні від людей і машин. Ця нічна тиша заворожувала мене, і на душі ставало зразу так спокійно,ніби всі проблеми зникали кудись. Хотілося  просто насолоджуватись цим моментом,жити ним і не думати про ранок. З часом  моє захоплення переросло в нічні прогулянки вулицями,які були сповненні дивовижних легенд і подій.
Довкола нікого не було. Я залишився сам у старій частині міста. Щось  інше ховалось десь далеко між звивинами старих вулиць. Вони всмоктали в себе старий дух історії і так ніжно плекали його для майбутнього. Старі будинки дихали минулими подіями, відчуттями, емоціями інших людей, вони наштовхували нас на сліди чужого життя.   А я стояв і слухав їхні розповіді, насолоджуючись тишею. Але раптом я почув веселий шум і повернувся на його звук. На зустріч мені йшла компанія. Трішки на підпитку,але з щасливими усмішками і щирими очима . І тут я почув  надзвичайно знайомий голос:
-  Юрка, це ти?
Моєму здивованню не було меж,  адже це був  друг мого дитинства Андрій. Я не встиг вимовити і слова,як його рука лягла на моє плече.
- Андрій, я тебе ледве  впізнав. Як же ти змінився. Багато років пройшло з  нашої останньої зустрічі.
- І не кажи, старий, десь років 7. Я так радий тебе бачити. Де ти пропадав?
- Та це дуже довга історія. А якщо коротко, то подорожував.
- Ти виконав свою мрію дитинства?
- Ну можна і так сказати, бо частково таки виконав.
- Давно ти вернувся?
- Та вже десь місяців 5 тому.
- А що зараз сам тут робиш?
- Та так, прогулююся.
- А, це твоя стара пристрасть до нічних прогулянок.
- Саме вона.
- Ну якщо  ти нікуди не поспішаєш, то може приєднаєшся до нас?
- Ну а чому б і ні. - відповідаю я з усмішкою.
Ми підійшли до компаній, яка зупинилась поряд, чекаючи на Андрія. Як виявилось, я вже багато кого з них знав, бо це були мої університетські друзі. Але та незнайомка, яка так зачаровано посміхалась. В ній було щось не від цього світу: яскраво-зелені очі хижо світились з-під пасмів чорного волосся, по-дитячому щира усмішка давала зрозуміти,що вона ангел, закутий в тілі людини. Вона глянула на мене так, як лев дивитися на свою жертву. В ту хвилину я не міг, не те що б рухатися, а навіть і, дихати. Цей погляд паралізував мене.  Щось глибоко всередині розбилось, знищилось вщент і тільки серце обвіяло холодом. В цей момент я зрозумів, що пропав.
Неочікувано для мене, дивний хлопчина в зелених штанах і вогнем в очах, якого всі кликали Штефан сказав:
           -  Ну і чого ми стоїмо, кого чекаємо?   Якщо ми хочемо побачити ТУ зірку, то нам треба іти, бо час не стоїть на місці.
Його слова  пролетіли в мені, як ковток свіжого повітря, а  її очі далі дивилися на мене, попадаючи прямо в душу .
Я поцікавився в Андрія, куди ми ідемо.
- Сьогодні над нашим містом має пролетіти зірка, тому зараз ми будемо підніматися на Високий Замок. – відповів він.
- Це неперевершене видовище/неперевершений момент. – кажу я Андрію, а сам згадую, як бачив таке явище,коли був на Тибеті.
- Ти чого так посміхаєшся?- запитує Андрій.
- Та згадалось,коли я споглядав зорепад  під час подорожі по Тибету.
- Ти був на Тибеті? – Неочікувано  лунає притишений жіночий голос.
Від його звуку мене знову паралізувало. Чорт, та що це робиться зі мною?! Треба негайно брати себе в руки.
- Так, я провів там десь чотири місяці. - з усмішкою відповідаю я.
- І чому я цьому не здивований? - іронічно каже Андрій. –  Ой, я ж вас так і не познайомив.
- Тут немає нічого страшного - відповідає  чарівна незнайомка. – Я – Аліса, - додає вона з усмішкою.
- Юрій - відповідаю я в свою чергу.
- На жаль, я зараз змушений вас покинути. Аліса, я маю надію ти не даси Юрці засумувати?
- Як ти можеш про таке говорити?! - сміючись відповідає вона.
- Юрка, я тебе тоді залишаю в надійних руках цієї красуні, - крикнув Андрій, наздоганяючи свою дівчину.
- Ну що ж, Юрій, я про Вас багато чула від своїх друзів. І,  чесно кажучи, я захоплена вами. – грайливо посміхнулась моя Аліса.
«Стоп. Чому я щойно назвав її «моя Аліса»?!
«Так, Юра!  Це вже занадто! - кажу я собі. – тримай себе в руках!»
- Невже? І що ж саме ви про мене чули? Запевняю вас,  що більшість розповідей – звичайні вигадки.
- А давайте перейдемо на «ти» - запропонувала Аліса.
- Залюбки!
За такою невимушеною розмовою ми піднялися на вершину Високого Замку.
- Тут так темно і страшно-промовила моя супутниця. Я перший раз так пізно приходжу сюди. Таке враження, що зараз із кущів вискочить якийсь монстр або лютий звір…
- Ага, і з’їсть тебе. – сміючись додаю я.
- Ти помиляєшся. – серйозним тоном каже Аліса.
- Невже? Ну і в чому я помиляюся?- запитую в неї я .
- Першим він з’їсть тебе! – промовляє моя супутниця і ігриві вогники застрибали в її очах.
- І чому ж, цікаво?- здивовано запитую я.
- Бо  я не смачна. Одна шкіра і кістки. Немає чого  їсти, хіба якщо він сидить на дієті. Але я не чула, щоб монстри чи дикі звірі сиділи на дієті. - сміється Аліса.
- Щось в цьому є, хоча  це абсолютно суперечить логіці.
- Не будь таким серйозним,так скоро і зістаритись можна. Доганяй!- сказала Аліса і зникла в темряві.
Спочатку я не зрозумів, що трапилось, бо все кудись щезло. Я не бачив і не чув компанії, Аліса зникла.  Тільки з глибини доносився крекіт самотньої ворони  і повня освітлювала моє обличчя. Чимось це нагадувало картину з фільму жахів. Я викинув цю дурну думку з голови і пішов далі. Коли я піднявся на вершину,я побачив постать Аліси. Вона стояла і непорушно дивилась у небо.
- Дивись! – сказала вона.
І я побачив чудову картину: зірка падала на землю, вона пролітала і, ніби, торкалась шпилів церков і дахів, летіла над містом. Нічний Львів, втомлений від метушні дня, був перед нашими очима. Ця чаруюча картина, яку я любив з самого дитинства.
- Загадай бажання! – шепоче мені Аліса.
Я і не помітив, як вона опинилась в моїх обіймах. Ця  маленька, тендітна істота з смарагдовими очима. Кожен раз, коли нашу тишу порушував вітер, я боявся, що з  ним полетить і вона. Цей момент був чимось схожий на щастя, яке я так довго шукав. Я закрив очі і просто прислухався до нього душею. Але з цього стану мене вивів шум, який доносився  зліва від нас.
- Ну от,ми все пропустили. Я казав іти коротшим шляхом, а ви  мене не послухали. - бурмотів Штефан.
- Ви встигли побачити її?- почув я з-за спини голос Андрія.
- Так, встигли. Це було неперевершено.-промовила Аліса.
- Ну що ж, прийдеться тепер нам чекати 20 років, щоб знову так зібратись, але, що вже поробиш.
- Штефане, розпалюй багаття.
І тут з-за спини , з темряви, виникли дві постаті. Пара : хлопець і дівчина. У них була  гітара. Дівчина з вогняно-рудим волоссям заплетеним в 2 косички і веселою усмішкою, в червоній довгій спідниці. Ця її безвідповідальна веселість і добродушність гостро контрастували з рисами її супутника. Строгі риси білосніжно-блідого обличчя, консервативний одяг, холод в очах і сила, яка випромінювалась від нього, впадали зразу в очі. Як виявилось, їх сюди запросив Штефан.
Пара по-черзі підходила до кожного і віталась, та тут несподівано дівчина підбігла до мене.
- О, в нас тут новенький. – зацікавлено вимовила вона. На хвилину завмерла оглядаючи мене і відразу додала, - Я-  Іванка, але всі кличуть мене Ваня.
- Юра, - відрекомендувався я. - Дуже приємно познайомитись!
- Взаємно! А це мій друг Михайло. Він в нас не дуже говіркий, але я впевнена, що ви знайдете спільну мову. – І нотки якогось захоплення пролунали в її тоні.
- Аліса, як я рада тебе бачити!- вимовила дівчина і міцно обняла подругу.
- І я тебе, Вань, - визволившись від міцних обіймів сказала моя Аліса.
- Ну і чого ми стоїмо опустивши голови? Ну не побачили зірочку, подумаєш. І так рідко так збираємось, так що давайте веселитись! - промовила дівчина  і все навколо заметушилось.
За лічені хвилини Штефан розпалив вогнище, звідкілясь з’явилась випивка, декілька людей дістали каримати, один з яких дістався нам з Алісою. Всі повсідались навколо вогнища, а Михайло почав грати на гітарі. Пісні і вино лилися ріками, цікаві розмови, страшні легенди і неймовірні подій почали обговорювати всі присутні.
Але Аліса чомусь сумно дивилась на сонне місто і про щось загадково думала.
- Що з тобою? - поцікавився я.
- Нічого. - відповіла чорноволоса  красуня, але смарагд її очей не світився вже тим вогнем.
І тут, Штефан, вже будучи сильно напідпитку, взяв гітару до рук і почав грати  «Роксолану»  Братів Гадюкіних
- Давай втечемо звідси? - запропонувала моя таємнича Аліса.
- Навіщо? - здивувався я.
- Я  хочу тиші, подалі від цього метушні, світла і криків захмелілих друзів.
- Тоді ходімо. Давай, вставай.
Вона здивовано глянула на мене, а я їй сказав :
- Стань дитиною і уяви , що там позаду нас біжить монстр , уявила ?
- Так, уявила, мені вже страшно .
- Тепер слухай - я глянув в її очі - на рахунок три  ми зриваємось і біжимо.
- Добре.
- Раз, два , три , побігли.
Ми швидко зірвались ,взявшись за руки , і побігли у  не відомому напрямку . По заду залишився Штефан, з переляканим обличчям і з пляшчиною не надто дорогого  вина у руці , і здивована, збентежена компанія.
Ми бігли поки не опинилися в цілковитій темряві і тиші. Почувши, що Аліса важко дихає, я вирішив зробити перепочинок, і ми зупинилися.
- Дивись , а ми їх сильно налякали - сказав я їй, обпершись на коліна і теж віддихуючись .
- Нічого з ними не буде, за годину і забудуть, що ми були з ними. А тепер куди?
- Давай сядемо на вокзалі на якийсь поїзд і поїдемо світ за очі ?
- Якщо тебе нічого тут не тримає, то давай.
- На даний момент - нічого. Я давно хотів кудись поїхати . Ти зможеш дійти до вокзалу ?
- Думаю що так. Єдине не знаю чи витримаю всю дорогу на підборах.
- Давай тоді підемо до мене і там перезуємось. Я живу недалеко звідси.
Вона дзвінко засміялася і ці  іскри посипались з її очей.
- А у що я в тебе перезуюсь?
- Моя сестра втекла з коханцем два дні тому, перезуєшся у її взуття.
- Оригінальна в тебе сестра.
- Думаю,  що ми зможемо тобі щось підібрати.
- Ну тоді пішли. – з посмішкою каже Аліса.
І ми пішли перебігаючи дорогу. Коли ми підійшло до під’їзду, я відкрив вхідні двері, пропустивши її вперед. Ми піднялись на шостий поверх поверх. Було темно, хтось вибив лапочку. Алісі  стало страшно і я дістав свій  мобільний, яка ж розумна людина придумала впихнути ліхтарик в апарат. Я посвітив на неї:
- Не бійся, ми вже прийшли , зараз я відчиню двері і темрява розвіється.
Я відкрив двері, а вдома,звісно ж, нікого не було,лише маленьке кошеня, яке сонними очима дивилось на нас. Аліса зачаровано дивилась на це миле створіння.
-Пух - урочисто відрекомендував я його.
- Можна його на руки взяти?
- Та бери , але дряпнути може . Тобі прості чорні кеди підійдуть?
- Так,звісно. Дякую.
Вона підійшла і взяла кошеня на руки. В них було щось спільне: напевно, колір очей. Так, цей пронизливий смарагдовий колір очей. Пух почав позіхати, і вона поклала його на місце .
- На поміряй чи підійдуть тобі такі кеди?
- Так, чудово, якраз мій розмір.
Я тільки і встиг перезутися, як почув:
- Ну що, пішли?
- А ти не забула з кимось попрощатись? Він так може образитись.
- Ой, зараз.
Аліса сховалась в моїй кімнаті, з якої виглядав своїми сонними і здивованими очима, цей маленький клубочок шерсті. А вже через хвилину я почув її голос:
- Усе я попрощалась, пішли?
- Пішли, Пух не бешкетуй тут.
Ми вийшли, а  в коридорі і далі панувала темрява. Коли ми спускалися сходами, Аліса випадково спіткнулась.  Я  був на пару сходинок нижче і схопив її .
- Вважай! Давай краще мені свою руку!
Я не знаю точно, але мені здалось, що в цей момент Аліса посміхнулась.
- Так краще? - поцікавився я.
- Так, звісно. Дякую!

Ми вийшли на темну, не освітлену вулицю нашого міста. Поволі починав накрапати літній дощ.  Я не знав яка точно було година,але сонце ще і не думало прокидатись, як і все місто. Ми підійшли до трамвайної зупинки і здивувались побачивши трамвай №9 який їхав на вокзал .
- Якось дивно бачити трамвай в такий час - здивовано промовив я.
- Це щасливий знак, - сказала Аліса, - сідаємо?
Ми застрибнули в трамвай.
Купивши у водія два квитки, ми пройшли і сіли в самому кінці старенького трамваю.  На диво цей чудо-транспортний засіб  не  пустував: де-не-де сиділи люди, але чомусь мені вони здавалися дивними: вираз лиця ніби попереджав про небезпеку, а одяг…  Ці люди своєю зовнішністю, поведінкою, одягом нагадували мені героїв фільму жахів. Я знову подумав, що це просто розігралась моя бурна уява, і ще сильніше обняв свою Алісу. Ми їхали мовчки. Небо почало прорізати поодинокі блискавки, але дощ не ставав сильнішим, а навпаки зменшувався. Я глянув на неї: її волосся трошки закрутилось від вологи. Туш чорними струмочками стікала  по обличчю моєї супутниці, я взявся її витирати великим пальцем лівої руки, а Аліса, дещо засоромлено, витягнула дзеркальце з сумки і почала поправляти макіяж.
- Не потрібно! Ти без косметики гарніша, тим більше на вулиці темно..
Та несподівано ,від раптового і сильного удару грому  світло  в трамваї погасло.  Я і не встиг зрозуміти,що сталося,як темрява розвіялась і знову світило світло,але,на диво, трамвай вже був пустий. Я глянув на Алісу,але в її погляді я не побачив ніякого здивування від щойно минувших подій. Невже це все мені здалося? Чи це просто мій мозок затіяв чергову гру? Та тут двері трамваю відкриваються.
- Алісо, давай вийдемо?
Вона, не дивлячись на мене, спокійно піднімається і виходить,а я іду за нею.  Відчуття якоїсь містики не покидає мене.
- Ну раз ми передумали їхати не вокзал, тоді давай підемо до мене. Я живу якраз за цим будинком.
- Я тільки за.
Вітер став дути ще принизливіше і стало дуже холодно. Я побачив,як при черговому його подиху, Аліса здригнулася. Я мовчки підійшов і обняв її. І я відчув вдячний погляд цієї прекрасної незнайомки. Ми ішли мовчки. Я озирнувся назад: трамвай і далі стояв пустий посередині дороги,а водія не було видно. І лише повний  місяць,ніби посміхаючись, дивився нам услід . Я знову відчув щось дивне: ніби за мною хтось надзвичайно уважно спостерігає і, чомусь, зловісно посміхається, ніби знає, що попереду мене очікує якийсь жах. Та я знову постарався відігнати ці думки. Мозок просто черговий раз розпочав якусь гру із свідомістю. Потік моїх думок обірвали Алісині слова:
-  Ну, от ми вже прийшли.
Вона дістала ключі,відкрила вхідні двері. Ми зайшли в під’їзд і  піднялися на останній поверх,який був схожий на мансарду маленького будиночка. Таке поєднання зараз рідко зустрічається,адже місто  переповнене високоповерхівками. Ми зайшли в квартиру і відчуття ніжного затишку огорнуло мене.  Відчувалося, що оселя цієї дівчини точна копія її власного світу, і кожний елемент декору, ніби вносив завершальний штрих у  цю картину.
- Проходь!- Сказала Аліса, жестом вказуючи на доволі простору і велику кімнату. - А я зараз піду поставлю чайник. Ти що будеш:каву чи чай?
- Я буду те,що і ти. - Відповів я,оглядаючи кімнату.
- Гаразд . Скоро все буде готово. - З усмішкою промовила вона.
Але її слова долітали до мене тихим відлунням. Я повністю занурився у  світ її помешкання  і з цікавістю оглядав інтер’єр кімнати. Стіни були шоколадного кольору з чорними візерунками,а на кожному кутку стояли білі, витончені, з неповторним орнаментом колони. На фоні золотистого тюлю висіли важкі темно - коричневі гардини. А стіни прикрашали  картини. Одна картина припала мені до ока. На ній було зображено темну вулицю якогось старого міста,дорога була вистелена бруківкою і звужувалася в кінці,будинки таїли в собі якусь історію і, ніби охоронці цієї вулиці, нависали над нею, по дорозі йшла самотня постать в чорному плащі і капелюсі, а краплі дощу стікали по будинках. Я задумано стояв і дивився на цю картину,як до кімнати зайшла Аліса. Її прихід супроводжувався приємним запахом різних трав: астрагалу,шавлії,женьшеню, хризантеми і жимолості китайської.
-   Про що так задумався? - ставлячи піднос на стіл, питається Аліса?
-  Та я задивився на картину. Звідки вона в тебе?
- Мені її колись подарував мій старий друг. –З сумом відповіла Аліса.
- Чому ти так засумувала? -  Перепитався я.
-  Ми з ним були друзями з дитинства,а пів року тому він помер.
- Вибач, я не знав.
- Та нічого,просто ще досі якось болісно згадувати про це. -  З усмішкою каже Аліса.
- Давай пити чай!- пропоную я, щоб якось вийти з цього незручного становища.