На дворі була зима. Звичайнісінька. Пухнастий білий сніг вкрив собою дитячий майданчик і прилеглі до нього будинки, а у повітрі відчувався мороз. І чомусь кожна зима була схожа на попередню. Ніякої тобі загадковості!
Костя любив малювати і, зазвичай, на зимових канікулах весь час проводив перед вікном: то дерево намалює, то засніжений майданчик, а то просто купу снігу. На іншій стороні двора була зовсім інша ситуація – льодова гірка, яка не мала спокою від постійних набігів дітлахів. Напевно, була вже поряд і снігова баба (вона стоїть там кожної зими). Але зі свого вікна Костя не міг того побачити, а на морозі мерзли фарби і почервонілі пальці зовсім не тримали пензлик. І тому всі його малюнки були схожі один до одного: перший будинок, другий будинок; перше дерево, друге дерево... Ну, чому зима знову звичайна? Від образи Костя кинув пензлик на свій малюнок. А той поставив фіолетову кляксу прямо серед білого снігу. „Ну, ось, тепер малюнок зовсім зіпсований!” – вирішив хлопчик і вже збирався брати інший папір, коли придивися до плями на снігу. Дивина! Наче довгі вуха і хвостик... Ні, це не сусідський кіт – у того вуса. Та й вуха не такі вже великі... Заєць? Ну, так – фіолетовий заєць! Але що він робить на моєму намальованому подвір’ї? Тут і їсти нема чого... Костя подумав і намалював трохи грядок з морквою. Нехай зайченя тішиться! Маленький художник посміхнувся своїй вигадці та згодом згадав, що за вікном страшенний мороз. І намалював яскраве жовте сонечко, промінчики якого простяглися з самого неба аж до заячої шубки. Стало тепліше. Кості захотілося поділитися своєю радістю і він намалював у вікнах сусідніх будинків своїх товаришів.
Тепер всі тішилися несподіваним гостем. Коли раптом велика синя капля злетіла з пензлика і постала серед двора невідомим звіром. Костя ще не вирішив, хто це, але, про всяк випадок, над морквою дописав „Для зайця”.