Два роки тому батько купив невелику хатину в  селі на Вінниччині. Ясно пам’ятаю коли він запросив нас на оглядини. І якщо чесно ми просто жахнулись, майже розвалина хатина, похилений сарай, трухлявий дах льоху, але буле те, що нас дуже захопило. Найперше – це природа,  село омите здоровенним ставом і знаходиться на полу острові. Кругом тільки вода та поле…Потім батько познайомив з сусідами, з якими вже встиг потоваришувати. Просто найщиріші люди яких я тільки зустрічала!
Перший раз ми пробули там не довго і коли вже мостилися в машині то наш сусід Володя приніс торби з домашньою куркою, трьома десятками яєць , свіжиною і бутлем домашнього молока. Було настільки приємно, адже вони робили це просто так, вони вважали, що ми нещасні, що у нашому загазованому Києві немає ні одного свіжого продукта, нам все потрібно купляти починаючи від цибулини і закінчуючи м’ясом.
Далі на протязі двох років батько стабільно кожні вихідні їздив на свою дачу.
Через рік після нашого візиту ми знову всі разом поїхали  туди. І були приємно вражені. Це вже була не та шевченківська хатка, яку ми бачили – це була гарна сільська хатина з новими вікнами, дверми і  пів розваленою  верандою, яку батько ще не встиг відремонтувати. Під час другого візиту ми прекрасно провели час. Каталися на конях, які належали сусідові Володьці, ходили на рибалку, збирали вишні  та  яблоки.  А коли збиралися додому то  нам знову принесли здоровецьку сумку харчів.
Батько все продовжував їздити туди. Інколи з ним їздили Галка та Станіслав. В мене зовсім не було часу їхати з ними, кожного разу коли він хотів їхати всім разом то в мене завжди були якісь справи то навчання, то матеріал робити треба, то у подруги день народження. І кожного разу після  такого відказу в телефонній трубці  звучав сумний голос : « А ну добре, якось наступного разу…».
Напротязі  цілого року коли я приходила в гості до батька, то  вони с Галинкою розповідали мені кучу всього про село, а Станіслав  у свої три роки невміло вимовляв  матюки, які чув у селі, за що в той же час отримував від батька по губам. Батько розповідав, що жінка сусіда Володі втретє вагітна і що він буде кумом, що город росте по годинам, так що скоро будемо плоди збирати.
Йшов час, батьки не переставали їздити на нашу дачу. Згодом же знову при нашій зустрічі тато розповів, що він тепер справжній кум Володьці, що вже народилась дівчинка Вітуня, і вже її похрестили. З таким захопленням розповідав все це тато.  І такі розповіді були при кожній зустрічі.
І ось нарешті майже під кінець червня батько знову запропонував поїхати в  село і дуже здивувався коли я сказала: «Ну взагалі можна поїхати».
В четвер ввечері ми нарешті приїхали. І моєму здивуванню не було меж. Наскільки тато все облагородив! Тільки встигла вийти, як підбігла собака, яку тато виявилось приручив і вона постійно знаходилась у дворі відлучаюсь тільки на годину і то дуже рідко.  І тут прийшов наш сусід дід Пундик, який зайшов з фразою: «Пост здав!». Тато просить доглядати за хатою поки його нема. І саме життєва історія цієї людина залишила велику печатку у моїй душі.  Коли ми пішли на перше день народження Вітуні , то дід Пундик прийшов акуратно зачесаний і гарно вдягнений, він зовсім не був схожий на того діда, що я знала, який завжди ходив у резинових чоботях та старій куртці.  Іще я помітила, що він дуже любить дітей з особливою ніжністю він ставився до всіх них. Та складалося враження, що своїх дітей та внуків він не має . Батько розповів, що діти і внуки в нього є, але живуть в Казахстані і не прижають до діда. Ось таке вони життя, розкидає людей куди тільки може…і живи, і думай, що там є син, а там є донька і може й не доживеш, щоб побачити їх..
Дощ  не давай нам спокою. З п’ятниці по понеділок ми просиділи в хаті, інколи виходячи на двір. Та все ж емоції були незабутні.  Яке заспокійливе може бути краще, чим сидіти на кухні, пити зелений чай, читати, слухати шепіт дощу та інколи повертати голову до вікна, щоб глянути на яскраву природу. 
Отак і пройшли ці вихідні… Знову коли ми зібрались додому то батьків кумець приніс нам торбу з гостинцями, і знову проважали нас всією вулицею. Дощ розмив дорогу до неможливості і тому додому нам прийшлося їхати в об’їзд через все село. Користуючись нагодою батько показав нам його. Воно було набагато більше ніж здавалося і набагато гарніше. Завдяки мряці все було таке незвичайне та так чарувало…
Під час цього візиту я бачила зовсім батька зовсім іншою людиною. Як же йому подобалося перебувати там. Він ніколи не любив місто не дивлячись не то, що прожив там все життя, мав гарний прибуток, будинок, машину, але в селі він був інший, він наче розкривався, ставав іншим….собою…
По дорозі до Києва ми проїжджали і інші села, і поля і стави…І тільки тоді я зрозуміла, що саме це і є справжня Україна, ці села, ця природа, ці поля, ці люди…які можуть самі не мати їсти, але віддати останнє комусь, тому що будуть вважати, що комусь це потрібніше.  І саме за це я люблю Україну за щирість її народу, за те, що справжній українець незважаючи на умови життя залишається людиною…