У сірості цього міста яскравими здаються чорні дерева. Холодні, сумні, ображені всіма. Вони стоять без листя, майже голі. Зима їм зраджує десь на стороні. Не приходить, не обіймає таким бажаним білим. 
У ручищах дерев поселились омели. Вони не заквітнуть на Різдво, тож не має сенсу цілуватись під ними.  А чи взагалі є нам сенс цілуватись? Твої руки не стають теплішими так само як і моє серце. Мені страшно, що  я буду вірна лише тому одному, тому, що поселив в мою душу сірість. Мене вже нудить від неї, але будь-що яскраве причиняє біль і я загоюю рани кутаючись у ці ранкові тумани, сірі будинки, темні небеса.  Це мої ліки. А ще до мінор. Будь-який мінор мені найближчий і найжаданіший.
Сонце? Воно пустує у прозорих очах будівель, але чи є радість у цьому? Сонце, воно здається безглуздим і пустим. Бездумний оптиміст. У цьому світі лише дурень зможе бути оптимістом і щиро посміхатись кожному новому дню. Я ж автоматично піднімаюсь і йду на пари, мучу себе незрозумілими мені науками. А ще я ріжу себе на шматки постійним бажанням змінити щось, хоч трішки. Просто щоб комфортніше було помирати. Хіба це не найважливіше? Комфорт—єдине щастя, окрім самообману, у цьому світі. І мене бісить це подвійне світло—лампи і сонця. Немає жодної правди у них.
Немає нічого. Нічого—назва нашого Всього. Це єдина правда. Єдина брехня. Світ обертається навколо цієї осі і нічого не змінити. Часто хочеться щоб усе це було вигаданим. Бо тоді стає байдуже, просто пофіг, на всі помилки, всі недоліки цієї реальності. Якщо є інша реальність, то краще б її не було. Бо якщо там мене вже немає серед живих, то це ще добре, а от якщо я живу там краще ніж тут, то цей факт є просто нестерпним.
Хоча, чи є я живою хоч в якомусь із вимірів? В цьому вимірі я живу? Я лише частинка біогеоценозу, що витрачає кисень на розщеплення речовин і виділяю вуглекислий газ, якого вже вдосталь на нашій планеті, і рослини вже не хочуть нічого робити з ним.
Ми повільно задихаємось. Ви помічаєте це? Повітря стає все менше, з’являється паніка, біль, жага і водночас бажання померти. Який тут може бути пафос? Які настанови, що треба мріяти і бажати жити, підіймати з колін себе, а потім і націю, крокувати впевнено вперед і не боятись заборон, бо заборони ми вигадали самі і лише ми їх можемо руйнувати.  Але дивлячись на ці омели, які ніколи не розквітнуть, я розумію усю безглуздість цього. Так, можливо це лише депресивний стан, пробуджений постійною нестачею вдоволеності життям, бо в житті усе не так, як того бажалося б. Відсутність свободи, у будь-якій мірі, є нестерпною. Чи ти в’язень, чи просто обрав не той шлях і не маєш волі змінити усе у цю ж мить.  Залишається слухати щось депресивне,що швидко набридає. Бо якою б ненависною не була надія, вона усе одно рятує, і ти нічого не можеш вчинити проти.
То ж маю надію, що депресія мені набридне і захочеться чогось кардинально іншого і тоді байдуже мені буде на ці омели! Хай вони не квітнуть і далі, а мені подобається це кляте сонце у порожніх вікнах і твої руки холодні лише доти, доки я не зігрію їх.
11.12.11
15:25