*   *   *
Небо,
настояне трунком зірок,
схилилось до мене
й шепоче про час.

А тиша
не хоче ніяк
відпустити у безвість.

А море
гойдається гомоном снів.

І ночі
мигцем
протинають
віки.

*   *   *
Пам’яті А.П.

Ми вмонтовані в час
і вмуровані в простір.

Кожна мить
залишає сліди
на пергаменті серця.

Кожна думка
розхитує сни.

Кожна зірка
згасає
на дні
найясніших очей.

*   *   *
Готичні обрії,
графічно строгі,
мережані
вогнем каштанів,
здіймаються
до золотавих бань,
які підтримують
шляхетне сяйво.

А там,
над тишею
і над мовчанням,
над піснею і каяттям,
ростуть
нові зірки
твого причастя.

*   *   *
Ми — в криниці життя.
Аж на самому споді.
тільки Місяць вгорі —
наче отвір,
крізь який
можна вийти
у світ.

*   *   *
Ми йдемо по дорозі,
На якій заборонено 
вуличний рух.

Тут стоять
лише знаки біди.

Тут живуть
тільки згорблені тіні.

Тут пантрують на нас
одноокі жалі.

*   *   *
Удари
пом’якшуються,
стають все глухішими,
і ти
починаєш вірити
в те,
що скоро — кінець
всім жаданням
і всім
проминулим громам.
І тоді
у тобі
випростається тиша
й не дає прорости
глухоті.

*   *   *
Ти знов
заблукав у собі,
забувши,
що колесо крутять із надр,
що тиша — жива,
а пам’ять — невтомна.

І тільки весна
потаємним крилом
тебе
пригортає
до себе.