Земля… Сира земля… Навколо хрести та штучні квіти. Мабуть, цвинтар. А он там, під деревом, яке простягло до неба свої благальні оголені осінні віти, стоїть невеличкий дерев’яний хрестик, трохи віддалений від самого цвинтаря.
А поруч навколішки стоїть вона. Зігнувшись до могили, несамовито плаче. Доля поставила велику печать на її молодості. З часу своєї юності вона не подорослішала, а скоріш – постаріла. Її прекрасні очі позападалися. На волоссі з’явилися перші печальні сиві пелюстки. Можливо, намалювало їх життя. Змарніла. Доля їй викарбувала передчасні зморшки.
– Я не хотіла… Віриш… Я не хотіла…
І тут знову проривався її плач-стогін. Вона кричала, благала, лягала долілиць і цілувала маленький хрестик.
Вона відвідувала цю могилку щодня. І щоразу несла із собою розпуку і сльози.
– Дитя моє миле… Прости мені за все… Віддала би своє життя, щоб повернути твоє, яке відібрала у тебе… Я вбивця… – голосно ридала жінка, – мені і досі чується той німий плач, коли тебе розлучали зі мною… Я була юна… Я нічого не розуміла… Я, дитино, у сирій землі заховала своє майбутнє… Забери мене до себе у могилу! – кричала жінка,– Я не хочу, щоб ти там лежав. Я по-людськи тебе поховала, бо ти сонце мого життя… Ти – людина, яка гідна жити, а я – померти…
І знову після цього йшла додому. І довгий час не могла заснути. Та одного дня заснула і побачила сон. Їй снився син… Він промовляв до неї:
– Мамо… Матінко… Матусю… Я твій ненароджений син, якого ти вбила. Та я тобі простив. Ти каєшся, твоє серце розривається від болю. Ненечко, живи довго і щасливо! Тут мені добре… А з того, що ти караєшся і мучишся мені боляче ще дужче. Адже я тебе любив, люблю і любитиму… Хоч не поруч з тобою… Але так як ти вважала, що на Землі я буду непотрібний, то тут, у небі, поруч з Богом, я можу зробити для тебе більше – просити прощення за твій жахливий вчинок. Ти не вбивця, ти – жертва. А мене немає серед людей… Живи… Ти народилася, щоб жити… А я ненароджений, щоб все своє життя після смерті тебе любити… Я тебе завжди любив, люблю і любитиму… Моє маленьке тільце спочиває у могилці… А душа – вічно жива. Моє серце б’ється поруч з твоїм… А моє життя недоношеного немовляти перервали за чиєюсь волею. Не за твоєю волею, моя ненько. За волею життя, юності, необізнаності. До такого вчинку тебе підмовили темні сторони, нечисті сили. У твоїй душі я назавжди залишуся маленьким, невинним, але потрібним тобі… Нікому не змінити правди життя. Вона жорстока і незмінна. Тому у твоєму житті так складно все вийшло зі мною. Якщо ти щоразу картаєш себе за те, що згубила мене, то є й такі, які ніколи не задумувались і не згадували своїх, невинно вбитих рукою матері дітей. Мамо, твоя щоденна сповідь переді мною не приносить мені втіхи. Не мучся. Життя триває. Потрібно йти, бо життя – це дорога. Дорога часом складна і непередбачувана. Мені не судилося її пройти. Та я і не шкодую. Доля є доля. І не знайдеться у світі людини, яка піде проти неї. Вона така, яка є… А я тебе завжди любив, люблю і любитиму… Хай ця доля, яка на смак терпка, а на дотик колюча, скине із себе одіж злості й ненависті і приголубить твоє змучене болем серце… Я тебе любив, люблю і любитиму… Я ніколи тебе не зречуся. Ти ж мене не зреклася! Хоч багато матерів-убивць забули про своїх убитих доньок і синів. Ті діти гірко ридають за погубленими серцми своїх батьків. Ти зажди мені була рідна… Я тебе люблю…Ти єдина у мене…
Уранці вона прокинулася і вже не було ні милого обличчя сина, ні його рідних очей, ні його палких і таких рідних слів… Вона гірко заридала і благально підвела свої очі у небо.
– Мій сину, ти простив мені… Та я не гідна… Якщо колись Бог прийме моє каяття і подарує мені дітей, то вони знатимуть, що у них є братик, який їх любить, чекає, у якого велика душа, бо він простив своїй матері гріх, скоєний проти нього самого…
Земля… Сира земля… Цвинтар… Маленька могилка… А поруч мати з дітьми відвідують їхнього ненародженого братика…