Зима...Якщо ти зима, то твої холодні руки тихо опускаються на плечі весняного подиху. Ти не плачеш, коли тобі боляче, ти не плачеш, коли сумно, ти не плачеш, коли твої береги закутує у вуаль безмежності снігів і морозу… Ти замерзаєш у студенім вогні любові… Його любові…
Грудень… Ти ступаєш крок на зустріч безодні… Не плачеш… Знаєш, що за стіною тебе чекає безвість… Зима нестерпно довга, коли кришталеві уламки долі ріжуть тобі руки. Ти не плачеш, коли перший місяць зими тихо ходить попід вікнами твого життя. Тобі здається, що ти спиш. Ще секунда від вічності і ти прокинешся у щасливім вінку кохання. Ти мариш… Це не сон. Ти, як фантом своєї уяви блукаєш тихими вулицями думок. Ти опечалюєш свій юний вік гірким полином розлук і тривог. На твої вії опускаються дощові краплі… Це просто сльози… Грудневі сльози твоїх надій…
Січень… Віє холодом від того серця, котре заповнило простір твоєї душі… Замерзає блакить неба, затуляє руками ворота твоїх доріг…Замерзають дні у розпачі знедолених хвилин… Шукаєш найдовшу мить серед секунд… Мереживо снігу стелить тобі розлуку. Ти стаєш на розпутті стежин і шукаєш правду серед верховіття гордині. У твоїм світі стільки холоду… Як терпких морозів і вітру у Січні. Знаєш, що марево світанкової зорі і холодні промені сонця не стануть гріти твої зранені почуття. Ти гинеш серед колючок буденності. А твій Січень сипле тобі у долоні снігові сльози, як пелюстки зів’ялих троянд…
Лютий… Сухе гілля дерев простягає до небес, обтяжені білим полотном, руки… І ти підіймаєш свої очі уверх, щоб поглянути скільки на небозводі доленосних шляхів. Ти шепочеш тихо, відкриваючи свої вуста, на котрих замерз гіркий поцілунок зради, що в холодному Лютому оживають зболені звуки паморозі, яка цвітом розцвітає у серці. Як тиха сповідь сивої ночі приходить Лютий, розбавляючи твою душу полином зимової вишні…
Весна… Солодкий хміль любові запалює тенета твоєї уяви… Та оживає звук із глибини вічності. Той звук… Рідний звук тремких почуттів. І чекаєш ти, першого теплого сонечка, як дива… Відкривши двері, весна приносить із собою щось нестримно жагуче й світле. Вона яблуневим цвітом, як очима блакиті, дарує віру у мрію… І в розпачливі хвилини запалить свічу тихої надії… Лиш віск застигне на її щоках, як сльози…
Березень… Світло надії в очах кохання… І світлий зорепад, який чимдуж лягає попелом на дно серця. Легкий вітер ніжить крила щирих почуттів. Та від кожного поруху тій любові стає боляче. Розцвітають квіти твоїм запахом, як ароматом пишних лілей чи орхідей. Із журавлиними ключами повертається минуле, як тиха тінь забуття… Сипле срібними монетами весен прихід… Монетами дощу… Монетами Березня…
Квітень… Розцвітає й квітне полум’я світлотіней. Теплішає… Зазирає тобі в очі ясне сонце… Голубить поранене серце і пригортає до своїх палючих уст. І кладе його на вівтар кохання. Щемливо-розбиті дні твого життя стають ближчі до того Квітня. Легкою ходою він прийшов у твоє серце. Квітень, як птах знедоленої душі…
Травень… Близько вже літо… Хочеться жити. Павутиною у серці живе любов. Із травневими дощами змивається туга. Зеленіє листя. А під твоїми ногами прослався осінній килим і стелить твої юні роки умерлим коханням… Тихі схлипування чути крізь літа. Той солод меду і хміль життя хтось змінив на каяття… Гірке, неначе полин…
Літо… Пекуче… Наче, полум’я, в якому горить твоє серце. Блукає воно вулицями міста й розфарбовує своїми пензлями сонце й небо… Та чиєсь отруєне жало простромило всі твої спогади. Вони наче запізнілі птахи із вирію… Плачуть над розмитою картою свого непростого життя. Ти усміхаєшся крізь сльози… Болить десь глибоко у тій павутині, де заплуталась твоя любов. І Літо ллє свої печальні росинки, бо спрагла Земля, чекає дощу…
Червень… З кожним подихом вітру, рухається кожна струна твоєї віолончелі – твого серця… Тихо-тихо здригається зоряна ніч від шелесту сторінок твоєї книги… Хтось надто голосно на аркушах твого минулого викреслює до болю знайоме ім’я… Червень тихо кличе тебе у майбутнє, а ти не можеш залишити минулого…
Липень… Тиха снага… Снага із глибини думок… Навкруги так хороше і приємно… А ти, наче у вакуумі своїх сліз та страждань. Ніхто не може відігріти душу від холодної порожнечі. А, навпаки, стелить твій шлях печаллю… Вона, як пустота-пустеля… Коли так нестерпно важко ніхто не може прийти на допомогу. Зрада… В очах Липня лише байдужість… А у твоїх – тремтячий страх і невідомість…
Серпень… Останній… Все колись було востаннє… І той серпень подарував тобі останній шанс, як світло серед тьми. Перед тобою прослались віти, на яких гойдається вірна, щира і трішки дитяча любов… Остання віха літа, останній місяць літа… І поворот у холоднечу, у стужу байдужості… Ти ладна все віддати, щоб втримати у долонях тепло… Але воно покидає тебе і більше не вернеться таким, яким було і таким, яким значило. Серпень залишає слід у твоєму серці, своєрідне тавро і печать, на якому іскрами зоріє сяйво щасливих коханих очей…
Осінь… Як юна дівчина, яка із своєю вродою принесла тобі проміння жагучості, нестримності… Вона подарувала тобі любов… Яка би ця любов не була, але вона у тобі жила, як гасло… Ти жеврієш на лоні у любові, і тремтиш від кожного вдиху і видиху, як свіча… Осінь своїми барвами приголубила, а потім відштовхнула твоє солодко-гірке кохання…
Вересень… Проходить, наче день… У ньому і дощ-сльози, і холод-розлука, і тепло-печаль… В’януть квіти, і ти кладеш їх, як своє серце йому під ноги… Вони простелились килимом, як багрянцевий зорепад… Ти хочеш стримати той світлий порив, але відпускаєш руку Вересня. Він іде від тебе мимовільною ходою, щоб іще колись повернутись знову…
Жовтень… Він спочиває попід крилами твого серця… Ледь чутно поворухнеться і ти відчуєш все болю. З-під сонця твоїх очей ти хочеш його відчувати. Він озирається на тебе тихим плачем й шепоче, щоб ти полікувала його понівечені рани. І ти ятриш душу собі, починаючи лікувати глибокі рани Жовтневого серденька…
Листопад… Тихий відгомін твоїх почуттів. З приходом Листопада жагучий холод рве душу. В’яне все і все проходить… Задушевне каяття… Твоє каяття… Чуже каяття… Лиш доторкаєшся хвилинами до вуст нескінченності… Любов – це безмежність, вічність на сторінках твого життєвого календаря…
