Життя мов зал очікування. Сидиш чекаєш від однієї події до іншої. Чекаєш на на трамвай на зупинці, поки той приїде, потім ще чекаєш у трамваї, поки доїдеш до роботи, на роботі чекаєш на обід, а потім її закінчення  із можливістю нарешті повернутись додому, а дома...дома чекаєш на закінчення дня; чекаєш на новий велосипед, на народження дитини, на рахунок у ресторані панічно перераховуючи папірці у гаманці; чекаєш на подорослішання, на нову роботу, на перший мільйон, на наступний мільйон,  чекаєш, чекаєш, чекаєш... А навкруг сила силенна людей, які так само як і ти неподалік займаються тим самим. Звичайно ми можемо і не тільки чекати. Ми можемо встати, пройтись, розімяти свій симпатичний задок. Можемо подзвонити родичам і друзям, чи поспілкуватись із незнайомцем, який опинився поруч. Врешті решт ми можемо підбігти до кафешки навпроти і купити собі каву, якщо звичайно матимемо гроші, і в асортименті буде саме та кава, яку бажаємо. А потім мерщій на своє місце, щоб бува хтось не зайняв. Інколи підступна сміливість провокує нас на необдумані вчинки, як то пересісти на інше крісло, чи перейти в інший зал. Проте з часом кожен розуміє, що зал очікування у будь-якій країні, на будь-якому вокзалі має однаковий вигляд: ті самі незручні крісла, той самий натовп людей, неприємний запах, бомжі, і духота, що стискає легені. Деколи чекання затягується і нам щосили хочеться нарешті хоч трішки пожити, відчути його смак. Але хіба можна жити у залі очікування? Інколи ми підходимо до вікон, загдядаємо туди, дивимось на відбуваючі потяги і розумієм, що там воно справжнє життя, за склом. Деякі люди самовільно і передчасно залишають вокзал, розбивають вікна, виломлюють двері...А всі інші не йдуть за ними, бо називають це гріхом, божевіллям, хочуть дочекатись саме свого потяга чи просто бояться болю...І ось нарешті коли за нами прибуває потяг ми думаєм, як швидко пролетів  час. З легким тремтінням та боязко ми збираємо свої валізи і йдемо на перон у передчутті чогось нового, цікавого, радісного і світлого попереду...