Ти матимеш мене за мати, коли я гратиму у зграї горобців, що дзвенять дзьобами по дзеркалу мого убогого, а все ж таки – щастя! А я тебе люблю, ублюдку любий, я цілую ці зцілені уста і цілий Всесвіт світить звідти віттям цінним моєї душі, задушеної удушливим мовчанням.
Мов час розчавив розпачу чуття, мов башта бажаного суму засурмила басу суміжний DOOM, мов важелями розуму розучували розвиток безглуздя – глузливі здогаді годують мою гідність і змушують замуштрувати власну віру. А вірую лише у тебе – табу, залічене абумними, абсурдними лічбами. І схиляю коліна, голені змолоду хибними лезами, перед тобою. І запалюю свічку (кохання) – власне увіччя, щоб стерти степне затоптане переконання, реконструйоване в байдужість серця.
Тож я взлітаю, літу то-тожна, після холодів до голови твоєї і коло тебе збоку неба, бажано праворуч, вороном ручним чи горобцем, як ти жадаєш, горя гори горіти прошу, загортаю гроші в порошу зрошеної пустки, пустую настроєм твоїм, своїм. Амінь!