Сталось це в незвичайний вечір на самій звичайній вулиці. Майже завжди тиха і безлюдна, вона привертала увагу лише коли вечоріло. Тому що саме тоді вмикали старий і непривабливий ліхтар, що перетворював вулицю на чарівне сяйво. І вона починала жити своїм казковим життям, відкриваючи шлях в інші світи…
Старий ліхтар так звик вмикатись кожного вечора і вимикатись кожного ранку, що життя здавалось йому нудним і нецікавим. Він був самотнім…адже лише його одиноке світло пробуджувало вулицю!
- Який я самотній, – промовив Ліхтар. - Який я безталанний… – заплакав він.
- Нащо я живу! Вмію лише світити…та й кому потрібне моє світло? Його навіть відчути не можна. От вулиця потрібна, бо по ній ходять. А я просто бездар!
Так розмірковував Ліхтарик. А тим часом вже зовсім стемніло. Ніч була похмура і глуха. Хоч би одна зіронька вийшла. Геть все небо затягнуло хмарами, накрапував дощик. Він набридливо стукав по ліхтарю і чимдуж викрикував:
- Не сумуй друже, подивись як весело розбиватись на краплинки і брякатись об землю!
- Може тобі й весело, а в мене вже в голові торохкотить від тебе. – бурчав наш Ліхтар. – Ти такий щасливий, бо в тебе є заняття – таланбасити поки є сили! А я стою на місці, як вкопаний.
Та це був незвичайний  вечір, пам’ятаєте? А наші герої так захопились розмовою, що не помітили, як за ними спостерігають зацікавлені очі хлопчика. Насправді, він чув лише як іде дощ та бачив як світить ліхтар.
- А чого це ти тут стоїш? – звернувсь хлопчина до ліхтаря. - І світиш  якось мляво, - підійшов ближче, -  Та ти весь подертий та старий…і нащо такий взагалі треба?!
Шибеник не чув благань Ліхтаря, адже уважно підбирав камінець, щоб поцілити…
- Послухай хлопче, я старий і не потрібний, але зможу освітити тобі шлях додому. Ось підніми очі, бачиш там…
Та не встиг добалакати Ліхтарик, його перебив гучний голос розбишаки:
- А ну бережись!!!!!!
Одна спроба. За нею інша… Таки розбив скло. Третя… О ні! Що ж він накоїв. Поцілив. Але куди поцілив?!
Ліхтар замовк. Дощ вщух. Самотність і страх охопили хлопчака.
- Що ж я накоїв! Геть нічого не видно, як же я знайду дорогу додому. Тут так страшно. - шибеник заплакав. – Ліхтарику , милий, пробач мені, я більше не буду. Будь-ласка почни знову світити. Ти робив цю вулицю світлою і мені не було боязко. Я навіть забув як далеко забрів.
   Так шибеникуватість хлопчиська повернулась проти нього і він проплакав хвилини зо три.
- Хто це там плаче? – почулось вдалині, - Що з тобою сталось ліхтар! Яка темрява, так впасти недовго. – сказав чийсь голос ближче.
- Хто ви такий? – запитав хлопчик крізь сльози.
- Я ліхтарник! Лагоджу зламані ліхтарі та слідкую, щоб вони вчасно вмикались і вимикались. І як  бачу, я тут з твоєї шани.
Хлопчик почервонів:
- Я не знав, що світло так важливо.
Ліхтарник промовив:
- Тепер знаєш і це найважливіше. А Ліхтар я полагоджу.
Майстер підставив драбину до Ліхтаря, повільно піднявся та змінив лампу.
- Ось і все. Горить?
- Горить! Горить! І як яскраво геть всю вулицю видно. -  витираючи сльози, вигукував хлопчик. Обкрутнувшись на одній нозі, хлопчисько почимчикував туди, звідки прийшов.
- Зачекай! – почулось навздогін та не долетіло до призначення.
   Це був звичайний день на незвичайній вулиці з незвичайним Ліхтарем. Хлопчик та його мама проходили повз.
- Мамо, а ти знаєш, що це особливий Ліхтар. Його світло освічує геть усю вулицю.
- Світло завжди особливе, якщо ми його цінуємо. – відказала мама.

    Життя Ліхтарика змінилось назавжди… Він зрозумів своє призначення – світити. А хлопчик – цінувати світло.