Цим днем якось вітер надто м’який… Б’є прямо в очі і висушує природну білизну і кисіль очей…Ти просто йдеш як  замріяний романтик і дивишся в небо. Так тебе бачать. Насправді ти дивишся вверх, щоб не бачили як вібрують очі без міміки емоцій. Ти їдеш геть з цього міста. Для цього сідаєш в коробку, де всі місця вільні, але обираєш те єдине поломане біля вікна і розумієш: аж поки буде їхати маршрутка, доти боротимешся з кривизною і нестандартністю посадки, усвідомлюючи, що марно правити те, що й так давно зламалось і час від часу згоджується підвести такий же шматок брухту…

Двері як завжди пхаєш не туди… Усвідомлюєш що й це ти не здатний зробити так як усі. Ти навіть не читаєш, уже не дивишся на рекламу і чужі очі, ти лише знаєш, що тут всі однаково-сірі (з вивороту - нещасні).Два міцного, бо нічого не бере. Повільний удар по мізках, пластиковий хребет і той самий сталевий мозок, який не вимикається…Ти намагаєшся розказати комусь, щось, нащось…і раптом зупиняєшся на думці, що  усе давно покладено і покладено на все…Клали зверху на тих, хто надто або надто не….Ти розумієш, шо пиво – спосіб евакуації із складних умов пустельної одиничності. Ти ненароком розбиваєш бокал, кажеш ой і згадуєш шо це –не найгірший пролив чи то розбив в твоєму житті…

Якийсь такий тротуар теплий…йдеш, наче по літньому піску, випалюючи очима зорі на глиняних стінах…минаєш таксі, ще одне таксі, купу людей, тримаєш міцніше стару сумку і прямими ноги. Зустрічаєш на зупинці маленьку  непородисту таксу…спонтанно і неочікувано для себе гладиш її кілька разів по головці, зазираєш в очі, помічаєш там кілька крапель покинутості і  знаєш, що це ти вже десь бачила…Чи то в журналі про тварин, чи то в  дзеркалі сьогодні вранці. Виймаєш з кишені ще два ока . вставляєш в орбіти і  йдеш далі. Нема карих очей – нема відчуття покинутої непородистої такси.

- Ти чого сама?
- Буває…
- Чого плачеш?
- Буває…
- Ну перестань…
- Угу..
- Ну хочеш я тобі квітку подарую?
- Яку?
- Троянду.
- Попсово.
- А яку ти хоч?
- А яку хочеш не буває. Буває…

Ліжко довге, підвіконник – широкий і великий, ранок - пронизливо крикливий. Кава давно настоялась...не кава навіть а суцільний настій осаду…Наливаєш в високу несерйозну чашку, береш таку ж саму несерйозну ложку, бомкаєш об чашку пару раз…сідаєш на підвіконник, спираючись об холодну раму вікна і втикаєш на мокрі зверзу ялини і неповноцінне сонце. Кава якась солона вийшла. Напевно цукру замало. Ніхто не приходить, хоча й чекаєш сумлінно, за всіма правилами. Якось не плачеться, просто усе кривиться...Пейзаж за вікном трохи розмазався...

- Де той грьобаний стілець?
- На помийці.
- Що заставити тебе за ним піти?
- Не треба. Він же майже згнив і ніжки переломані.
- Ну нащо викидати? Хай буде!
- Ну він же тільки місце займає!
- Нічого тобі не станеться, якщо він десь там буде стояти.
- Як привид?
- При чому тут привид? Давай пішла і забрала там, де поклала.
- Замотуєш жовтий шарф, сніготопи і йдеш на смітник…Із страшної важливості цього рахітного мебля випливає його страшна важкість у наших  хатах. З часом поломків стає все більше і тоді якраз дах і починає повільненько втікати…А твоє емоціо вперто заставляє повертатися на ці помийки і забирати зломане і неповноцінне, щоб нічого не лишити для злосного дядька Раціо. Шкода, що сміттєзвалища в нашій країні ніхто не розгрібає, а стільці все частіше – браковані…

Заломачена музика…зґвалтований апетит…якісь візії нереальні…Фантазії перед сном і відчуття ситості від думок. Серед ночі хтось без капців ляпає по холодному і брудному лінолеумі і  одержимо п’є воду з-під крана…На всяк випадок не зачиняє двері, на всяк випадок зазирає у вікно, на всяк випадок притуляється до самої стінки…На всяк випадок розумієш шо все іде по плану і всякого випадку не буває.

В музиці багато скальпельного джазу…І якби лише скальпельного і якби лише джазу… Завжди знайдеться мішок з органами, який напрочуд класно організує стриптиз твоєї душі, запросивши усіх на званий вечір…аргументуючи дійство розвитком радикальної демократії.

В перукарні довго борються з бажанням відрізати твої довжелезні, випещені коси, пояснюючи як це класно – довге волосся, а ти злосно зціпивши зуби вперто кажеш «давай», чекаючи полегшення, яке, мабуть, просто губиться десь у спіралях  мийної раковини в той час, коли тобі потирають біленьким рушничком обрубки невдалої зачіски.

Київ – Луцьк – Рівне. Покинуті книгарні, як із фільмів про майбутнє в російській інтерпретації. Пошук вперше за кілька місяців без допомоги гугла….Якісь такі заляпані обгортки на книжках, наче подвійного використання …чи то подвійного жлобства в результаті отруєння подвійною кавою…десь точно було два…чи дві.. але в якій комбінації…Пильним поглядом видивляєшся якусь таку книгу щоб все в ній і зразу…міцно тримаєш гаманець, готуючись виймати гроші…У відчаї розумієш, що ту книжку вже купили або ще не написали…позаришся на якусь україномовну листівку , але вони із страшними надписами, що якось не туляться в текст твого життя. Брязнувши дверима, біжиш по укроп в супермаркет. Там легше.

Важко дихав і  боляче обпікався водою…Стомлено стер всі краплі до однієї рушником і борючись із складним замком в  дверях намагався вирватися з цього суцільного опіку… Нереально страшно стало від того, що тут можна зваритися… у власному соусі з мила  , гелю і шампунів. Скажена посмішка не втрималась всередині і виявила себе голосніше, ніж того було треба для усвідомлення несподіваного болю і страждання, що все ніяк не змивався, не замилювався, не вибілювався. Зазвичай тут ніхто нікому не допомагає і ніхто не відкриває двері, однак двері хтось відчинив, провокуючи ще кілька  каторжанських етапів  пошуку способу піти звідси або кудись. Мабуть кудись, де не болить. Не болить тільки після.