Спотикаюсь об уламки своїх  мрії.
Своїх ілюзій. Своєї вимріяної казки.
Об ті части, де ти,здається, був ще справді мій.
І не була брехнею твоя ласка.

Я спотикаюся об щирість своїх слів.
Об ніжність рук, об тихий серця стук...
Об вихори казкових відчуттів...
Об миті зустрічей і пропасті розлук...

Я спотикаюся об спогади шляхів.
Доріг і вуличок, осінніх львіських парків.
Об телефоних тисячі дзвінків...
Об те, в що вірити було тоді не варто...

Я спотикаюся і падаю з небес,
Куди так швидко я змогла піднятись...
Куди за паро днів мене піднес...
...Якби ж ти знав, як боляче спускатись...