*        *        *
Якби  я  був  молодим,
то  жлуктав  би  пиво  різних  марок
у  барах,  парках,  на  автобусних  зупинках
прямо  з  гор́ла,
із  чіпсами  і  горішками.
Бо  в  мій  час  було
тільки  розведене  бочкове  "Жигулівське".
Його  набирали  в  бутлі  і  банки,
несли  в  общаги,  гадюшники  і  комуналки
і  дудлили,  заїдаючи  тюлькою.

Але  я  вже  застарий  для  пива,
тому  п'ю  горілку
раз  на  тиждень  з  Ільковичем,
колишнім  московським  дисидентом,
в  гідропарку  у  Сурена.

-  У  мене  колосальна  закуска!  -  каже  Ількович,
дістаючи  чорний  хліб  зі  смальцем.

Де  він  його  бере  -  не  довернути  розумом.
Але  в  мене  виразка,
тому  я  замовляю 
картоплю  по-селянськи  і  лаваш.

Сурен  смажить  картоплю,
як  шашлик  -  на  шампурі.
Потім  розрізає  надвоє  і  поливає  олією.

Ми  беремо  в  нього  два  по  50
для  годиться,
потім  доливаємо  в  чарки
з  принесеної  з  собою  пляшки.

Сурен  це  бачить,
але  нічого  не  має  проти.

Ількович  розповідає
про  малоросійських  ідіотів,
що  засіли  у  спілці,
про  свої  афоризми,
якими  він  убивав  Радянський  Союз,
про  те,  як  усе  життя
дурив  КҐБ  і  жінок.

Потім  читає  нового  вірша
з  присвятою  Горлиці  чи  Богині.

-  Сильна  кінцівка!  -  дипломатично  відгукуюсь  я,
наливаючи  по  шостій.

Він  радіє,  як  дитина,
вустами  якої  глаголить  вчорашня  істина,
і  хвалить  мене 
за  торішнє  інтерв'ю  про  Солженіцина.

А  коли  у  нас  усе  кінчається,
дістає  із  засмальцьованої  сумки
ще  0,25  коньяку  в  пластиковій  пляшечці.

-  Суренчику,  ми  п'ємо  за  тебе!  -
кричить  прийшлому  господарю  нашої  учти.

І  потяги  метро
розвозять  нас  на  різні  береги
могутньої  річки  життя.

P.S.  Минулої  суботи 
Суренове  кафе  спалили.

-  Оце  така  у  нас  тепер  конкуренція!  -
сказав  Ількович
цілком  оптимістично.  - 
На  весь  гідропарк  - тільки  двоє  українців.