Коли бійці підпільних армій
висаджуються на узбережжі
під автоматних черг звуками арфними –
ніякої різниці в одежі чи без одежі,

головне, що правильні штампи
у них в паспортах.
Але, ще гримітиме земля близ поштамтів,
коли вони будуть в портах

від листів, надісланих засмаглим дівчатам,
що живуть в прибережних містах.
І тоді, мамам і татам
ще зриватиме дах,

коли їхні доньки гулятимуть набережними
з поголеними і сильними вояками,
коли кохатимуться схованими лініями прибережними,
чи просто торкатимуться губами,

чи шепотітимуть ніжні слова.
І на ранок, від вини або алкоголю
у них безнадійно болітиме голова,
від важкого, проте солодкого болю.

Але поки що – війна є війна,
і це є їхня робота,
і доки ітиме вона –
вони йтимуть у бій, за ротою рота.