Пагорби
«Якби ж то щастя посміхнулось,
Я б був розп’ятим на тобі,
Де там синіють пагорби.
Від мене світло відмахнулось,
З тобою з’єднаним являюсь,
Розп’ятим сумно називаюсь.
Де б тінь мене ще не шукала,
Все марно, хоч ти вбив,
Але освітленим мене зробив.
Цвяхи з руки моїй стирчали,
Ти мучив мене, так карав,
Неначе я тебе зібрав.
Ми плакали, і сльози, кров
Текли з обличчя, як водою,
Страждали, катовані, ми з тобою.
Твоя біль, мука – частина моя.
Через годину дощ лине,
А ти всередині очищуєш мене».
Розп’ятий, прямо жах бере.
Кружиться люта хуртовина.
Там хрест стоїть, на ньом людина.
«Ми разом там, де пагорби,
Але я хочу лиш одне –
Бути увічненим в тобі».
