Може це все просто омана:
те, що ти за руку мене береш
і те, що я – кожна думка нова;
невже, і я, і ти не розумієш?
Сонця дотик крізь скло,
стелеться туман по підлозі.
Я вже й не згадаю, коли то було –
як ми сміялися в голос.
Римую вже про інше я,
і видалив ти фото всі.
Оце таке воно – життя,
несе нас всіх на бистрині.
А, може, це все просто омана,
бажання відчути, отримати, бути.
Не кажи мені слова «кохана» -
я нічого не хочу чути.
Колос спілий в полі, жовтий
і трава зелена – ще жива.
Відчуваю на собі твій подих,
я боюсь, очікую жнива.