А ми як шалені стояли на пероні і цілувались під холодним дощем.  Та він так і не зміг звикнути до думки, що ми повинні бути разом. Він пішов одного дня і того ж дня закінчилось моє життя. Закінчилось і почалось нове з людиною, яка справді завжди любила і цінувала мене. Людиною, яка змогла зробити мене щасливою, вдихнула упевненість у собі, почуття самоповаги і змінила розпач думок на спокій переконань. Але той поцілунок… той поцілунок не хоче стиратись з моєї пам’яті. Потроху починає забуватись обличчя, ім’я, голос, але той холодний літній вечір закарбувався в моїй пам’яті як злий, нав’язливий злодій, що вкрав частинку душі і не бажає повертати. Благополучне життя кожен день дивує одноманітністю. Від неї ненароком починаєш замислюватись, а що як…? А що як зустріну його знов? Ким він став, чи одружений, хоча яке це має значення. А колись любили, цілувались, сварились, мирились і все жартома. Все було не по-справжньому, пробували себе в житті, в почуттях, в стосунках. І коли підросли, я все сприйняла по справжньому і він теж, тільки з іншою. Банальна історія, до крику, до сліз банальна як саме життя. Тоді на вокзалі ми прощались назавжди, хоча він їхав лише до себе додому в сусідню область на літні канікули. Тільки я знала, що він повернешся вже не до мене. Я стримувала сльози і міцно, міцно тримала його за руку. Та що там, я наче приросла до нього за ті короткі десять хвилин до відходу потяга. Я тільки дивилась у ті блакитні очі і тихо дихала. Він дихав мені у відповідь і лагідно посміхався. Визнаю, у ті хвилини я хотіла наївно вірити, що все ще можна повернути. А потім стався той поцілунок. Я чесна перед собою, я просто кохала чистою, ніжною, відвертою любов’ю. Я тільки давала і нічого не хотіла навзаєм. Я рада від думки, що все це закінчилось і не буде більше подібного почуття. Я б просто не витримала ще одного такого. Я дякую тобі, мій  об’єкт одержимості, я дякую тобі за почуття болю від щастя, що раптом спалахнуло у моєму житті.