Невагома прозорість застигне
На вінках із опущених рук...
Зрозумілий абзац на хвилину
Розтечеться у думці, як звук...

На затриманих тінях від сонця
В простір і глиб по слідах...
Не знайшовши обрамленння... "Хто це?"-
Знов лунає у наших словах...

І дорога зі сталі над нами,
В ній незаймана мить залягла...
Розтинати ножем завжди раді
І терпіти на площі стола,

Що притулком двох келихів ставши,
Проковтне і попестить пусте
Сподіваючись, сушить, на краще...
З тіла пагін на стіл проросте...

Колом червів звиваючись швидко...

І напруживши шкіру, цвіте,
Знов зігравши хвилинну поему,
Розгортаючи тіло своє...

Запідозрить у дотиках сталі...

Скуштувавши гадюку до страви,
І ковтаючи полум'я снів...
Знов тікати і бігти від слів...

Тільки, щоб стримати ними...