Ніколи не чуеш голосу мого,
Я лише тінь привиду твого...
Німа Тінь в білому ходить,
Свічку в руках повсякчас носить...
Вогонь волає - ніхто не чує...
Привид все знає, тому й сумує...
Воскова маска присмерку свіччя
Спада додолу - видно обличчя
Порізане жахом твого існування.
Ось що з людини робить кохання.
Хто зрозуміє такі ось рядки,
Чорного смутку холодні шматки?
Як зрозумієш, може, колись
Саму мене - в думках усміхнись.
Хай смуток в'яне, як зрізана квітка...
...Тіло хай впаде, душа нехай зникне.
Ніколи не бачиш моїх очей...
Чому боїшся осінніх ночей?
Чому боїшся мене саму?
Я ж наодинці з собою живу...