Уперше виношу свої вірші на загал, сподіваюсь, їх оцінять...

Серце знову на сполох б’є,
Намагається щось змінити.
Знову сірий день настає,
А так хочеться вірити й жити.

В люди йти, і ламати лід
Пересудів, моралі й святості.
Вже не голос кричить: «Привіт!»,
Розгулявся тут відчай радості.

Не чекати підступних зрад,
Повернувшись до друга спиною.
Знищить хіть до пустих принад,
Вічність болю змінить хвилиною.

І, зірвавши чорне рядно,
Свіжим поглядом в простір глипнути.
Далі буде… а що – все одно,
Ми втомилися скніти й сліпнути.

Недаремно душа тремтить,
Бо ж давно дикий безлад коїться.
Хтось зірвався, от-от злетить.
Та на щастя вершині втомиться.

Тихо падає міць твердинь.
Тих, що світ розділяли віками.
Раптом чуєш, що ти один,
І крокуєш в тандемі з думками.

«Куди котиться білий світ?» -
Нам здається питанням старості.
Ми ламаємо сивий лід
Із води пережитків сучасності.