„Так має бути!” – кричали поети,
Їх вигуки, рима – палали вночі, -
„Ми з’явились й підемо, так має бути!”
Та ніч вже минає – кричи не кричи.
І блазень сміється в кутку без омани,
Він тихо сміється ораторам вслід,
Він бо вже знає світ без тиради,
Де їхнє життя – фантазії плід.
Він – блазень, жебрак у світі без цілі,
Та втім він багач у пустелі за ним.
Поети жили, з’являлись, зникали,
А він все сміявся на пустоту рим.
Ніч вже загусла,
Нічого не чути,
Лиш тихо в кутку:
                    „так має бути...”