Нова Єва
Листя шелестіло, сонечко пекло,
Скоро прийде вечір – знову за село...
Що ж мені робити, як Іванко
Хоче мого серця, та й усе?!
Довго ще ходити на світанку
Буде попід тином з чебрецем.
Поза вчора сплів віночок з рути,
Тиждень тому мальв весь двір наніс.
Та чомусь не можу я збагнути,
Чи краса моя йому... чи в серце – біс?
От він кличе у садочок край озерця...
Пада на коліна і тремтить,
Називає мене своїм серцем
І клянеться, що лиш мною тільки снить.
Він зробив на вербі гойдалку з мотуззя,
Обсадив квітками двір мій весь навкруг,
Хату нашу розписав у моднім дусі
Й обіцяє: „Мрію втілити берусь!”
Що ж, він ніби дійсно непоганий
І господар ладний, бачила сама.
Мрію хоче?.. зірку знять руками?
Це банально 
й виконать ніззя.
Що б таке придумать, як екзамен...
Щоб уже те „пан або пропав”...
Знаю! Під вінець зі мною стане,
Зможе як тих яблучок дістать.
’Но виблискують на сонечку, червоні!
Я б сама... лиш висоти боюсь...
А ця яблуня – он виросла – мов промінь.
... ніби каже: ”Просто так? А дзусь!”
Може, Єва теж так міркувала?..
І Адама перевірила колись...
Ну й нехай вона тоді пропала!
Рай – лиш післясмертна нині вись.
