Як до стіни плачу, до тебе ходив.
Вимолював. Мастив коліна йодом.
Як жебрак, протягував руки,
Щоб кинула мені бодай монетку-слово!
Вмостившись поряд з воронами на антені,
Все визирав, чи це не ти йдеш-он там! - серед натовпу.
А надвечір хотів напитись, бо боліло так,
Ніби хтось приклав до грудей праску.
Не витримував. Казав собі –все до біса!
Тягнув у ліжко першу ліпшу жінку.
Щоб зранку, навколішки, біля стіни плачу
Вимолювати – «Прости мене, мила!»





