Смуток як домовик у моєму будинку,
Хоч ховається десь по кутках, а не йде.
Присяде поруч іноді на хвилинку,
Шепче тихо, слів не розібрать і як зітхне...
То стрепенеться в кружці чорна кава,
Заплющить очі, щоб стриматись від сліз.
Задихає так, аж змією звивається пара,
Нам сьогодні не спати – вітер снів не приніс.
З тих пір як смуток живе у будинку,
В мене по жилах осінь тече,
А він присяде поруч на хвилинку,
Як друг, і нагадає про саме головне.