Остання жінка Його магічної мріїШоколадом стікала поміж Його пальцівІ робила життя надміру терпким і солодким.Щоразу ллючи сухі вина Шампані,Шукала в бокалі сліди протуберанців.
            Вона, корінна німкеня з львівських кварталів,Фарбоване чорне волосся, як крила круки,Розпускала Йому на шовкові простирадла,Підставляючи бліде шляхетне тілоПід Його розбиті часом, досвідчені руки.
            На скрижалях Його історій лежав пил.А Її панчохи дряпались раз на тижденьСинхронічно з нервами й венами Її колишніх,Відданих на поїдання слабким дружинам,Що тримали на Неї зуб і помсти стрижень.
            В Її сумлінні плела павутину спокута,Зґвалтована поневіряннями і скорботою.Вона знаходила в Ньому бездонну мудрістьІ ніжність, загублену Нею іще в дитинстві.І все Її щастя до Нього - гроші і хтива турбота.
            Вони ховались у стінах будинку на розі.Середньовічний замок - Його квартира у центрі,З підвалами розпачу й горищами світлолюбові.У Неї билось в долонях Його втомлене серце,А Він зашивав Її душу злотими нитками.
            Вона померла, коли Йому був 41, а Їй 33.Її ховали у сукні кольору застиглої крові.І вінки пахли камеліями і шоколадом,А над могилою плакали за Її вродою готичні янголи."Вона померла, - подумав Він, - у віці Христа,В якого так і не встигла щиро повірити".