Надто боляче бути собою.
Увесь світ мов натягнуті струни,
якими тисячі музикантів
невпинно намагаються утнути
кожен свою мелодію
із сотень пристрасних звуків.
Нехай кожен живе своїм життям,
та мелодія ця божевільна.
Вона не має сенсу.
Звуки накладаються один на одного,
руки торкаються чужих рук,
губи промовляють чужі слова
надто черстві та однакові
("я люблю тебе" знову й знову).
Невпинно йдучи вперед,
крок за кроком, втрачаючи відчуття часу,
неначе у кожного музиканта
не залишилось нічого цінного,
нічого, крім власного "Я",
котре замкнуте у золоту клітку
і вперто б'ється об золоті прути,
вбиваючи цим власну гордість
і неповторність.
Кожен вичікує моменту,
щоб продемонструвати власне геройство,
та не вистачає сміливості
навіть зазирнути у вічі своїм власним страхам.
Сенс життя у пошуках сенсу,
вічний пошук ні, не щастя,
просто спроба знайти себе у чомусь,
щоб мати змогу де тамувати свій біль
і таку істинно-рідкісну радість.
Надто боляче бути собою,
хоча "кимось" бути не легше.
Граючись у життя, не чекай на аплодисменти,
бо у залі невдячна публіка,
не готова до сентиментів.
Сантиметри чужої правди, слів чужих
сантиметри.
Вдаєшся до крайнощів, щоб так просто
без слів не померти.
Йдучи до чужої прірви,
глибини її не злякатись.
Розділити із нею долю
і від світу всього сховатись.
Надто боляче бути собою...
                         14.07.2011г. [0:33]