Коли мені було 14,

Ти йшов додому самітньо.
Шнурівки ковтали вологу.
Спадала доволі не літньо
Вода на спрагЛУ дорогу.
Натовп з'їдав індивідум
Хаосом безпарасольства.
Рекламно-часовий плинум
Маршрутив повз авта й посольства.
Ти тікав у безмежжя
Чотиристінного боксу
На ймення дім. Узбережжя
Калюж додавало lox'у.
Мої сліди змивало
На кволому тілі асфальту,
Кожен мій поступ, як рало,
Подрібнювало до базальту,

А за твоїми плечима була гітара.

Навмання ти намацав ключовий проріз.
Квартира пропахла самотністю сито.
Чайник свистів нетерпляче як поїзд -
Терпким з двома цукру кінчалось літо.
Дощ барабанив карнизом-тамтамом
(а я заплітала тоді довгі коси).
День опускався мрячнИм п'ядесталом,
Вбирався в твоєї похмурності роси.
Чотири стіни розпинали безмежжя,
ВсувАли у кеди і знов роззували.
І ти жалкував за калюж узбережжям,
Марно відновлював згадки-розвали.
Я пускала струмками конверти.
Вони хміліли від вод і змістів:
"Квітень. Джаз. Ґюґо. Інтроверти."
Я бЛУкала в Антлантиді-місті,

Коли мені було 14.

Тобі... Тобі бракувало, напевне, моря.
Травневі зливи ти знав напам'ять.
Літо - твоя печальна зОря.
Кричав: "Най по смерті мені зоставлять!"
Ти... Ти відлюбив, напевне, вдоста
Ти марив поезією декадансу,
Злочинною, як Коза Ностра,
Залежною, як ритми трансу.
Я... Я зникала з реалій вдало,
Мінімізувалася фактично,
У будинків сірість крала,
Абстрагувалася дотично.
Я ціЛУвалася із вітром.
Ти обіймав бліду підлогу.
Ти став самотності півлітром.
Я поглинала всю вологу

І завагітніла квітками.

Ти знав, куди іти по зелень.
Твої шляхи вели на Схід.
Містом панувала темінь.
У шахах ночі був твій хід.
Шафа не знайшла одежі.
ЗамОк не відчиняв дверей.
Кухня віддалась пожежі.
Ти не шукав "в собі речей".
Тамтами за вікном ЛУнали.
Чайник на плиті кипів.
Чотиристіння розпинало.
Сірник тебе уже дотлів.
Лише пісок беріг мій колір
І пам'ятав моє взуття,
ЗасИпав шалик, збутий долі.
Він точно знав моє буття.

P.S. Коли мені було 14,
       За твоїми плечима була гітара.

Отредактировано caЯЯioN (2011-04-17 12:22:22)