Він іде...
              Він іде Звідти.
Вірніше, він приходить сюди.
До мене. До моїх вечорів.
Проситиме заварки, проситиме води.

Битиме чашки
На моїй скляній кухні,
Казатиме щиро:
"Моя країна - рухлядь,

Шкапа і шмата,
Лягає за гроші,
В'яже нам руки,
Думки наші трощить.

Ненавчена, розхристана,
Брехливо побожна,
Без моралі, без культури,
Ввійти і вийти можна.

Хвороблива нАсмерть,
Не береже набуте,
Не кричить - шепоче,
Слабка і закута.

Опустила руки,
Заховала очі,
Зігнула спину,
Іти не хоче.

І як цій кволій
Давати владу,
Наші життя?
За нею позаду

Жадібні писки,
Ниці й нахабні -
Плани масштабні,
Ідеї загарбні...

А ми щось будуєм,
А ми щось крисим,
СупрОтив чиним,
А врешті - ні з чим

Вранці залишаєм
Марні барикади.
Хтось вертає в стійло,
Хтось шукає правди,

Хтось продасть країну,
Хтось продасться владі,
Хтось лишиться вірним
Марній барикаді...

Моя країна впала.
Їй забракло сили.
Їй потрібні плечі.
Підставиш свої, мила?"

ЗорЯ мовчить за мене.
Скінчився чай і посуд.
Ми сидимо навпроти.
У кожного свій розсуд.

Я зачиняю двері
За ним о шостій ранку.
Загоїлась нова
На його тілі ранка.

Йому це ТАК болить!
Ті марні барикади
Здирають на нім шкіру
І не знаходять вади.

Він прийде ще раз потім,
Кричатиму в кватирку...

Мій любий, здерті рани
Колись утворять дірку...

(18.01.11)