Пробач мені сонце, моє вітропоклонство,
Твої обвітрені губи і мій вітряний мозок,
Що не міг зрозуміти всі закони моралі,
А лише прагнув любити, трошки більше кохання

Пробач сильні потоки водоспадних реальностей,
Пробач крики дощу і затерті банальності,
Що палили нам душу через шари озону,
Що мутними робили води потоки прозорі

Пробач прості порівняння, явищ природи й кохання,
Що веселковою аркою піднімались за хмари,
Що дарували надію почуттів завірюхи,
Та від легкого флірту не підіймаються бурі...

І лише трухлі дерева, метаморфози пустелі,
Дарують мені надію. До неба руки простерті...
Хочу розправити крила й кудись далеко летіти,
За межі свого життя, за горизонт цього світу...

Підійму очі до неба і вловлю пісню святого,
Скажу тиженько: „Пробач...” навіть не знаю для кого
І ще не знаю для кого тепер світитиме сонце,
Пробач мені кохана моє вітро поклонство...!

Та зараз маю надію...
                     що ти про іншого мрієш...
                                    і він кращий ніж я...
                                                              і вітри в нього сильніші...