Почуєш слова із пустої душі,
Вони не для тебе, повір не тобі.
Вони лиш уривки розбитого серця ,
що тихо мов мертве, та б'ється, ще б'ється.

Промінчики сонця потраплять й потонуть
У бездні того, що мене так полонить,
У силі байдужості, суму, печалі,
Це все так банально – воно мене тягне.

Ось кожен сидить собі, строчить
Про те, що їм мозок морочить
Слова всі знайдуть  свій прихисток для себе
На цьому листі , чи від клави у неті.

Пишу ні про що , пишу ніби з ліньки ,
Слова не танцюють разом – наодинці.
А зміст вже давно загубився,
До когось  чужого тулився.

Забуду цей вірший, закину в  шухляду ,
Зітру  його я, як тебе , з моїх згадок
Натисну backspact – його вже нема
залишиться чиста сторінка пуста…

Залишиться чисте порепане серце,
Вони таке кволе, сто раз перетерте
Ледь-ледь потихенько воно ніби б'ється
Здається, що стан цей уже не минеться…