Чи варте сил майбутнє невідоме,
Коли минуле зникло в безвість днів?
Усе пов'язано. Я пізно зрозумів,
Що прагнення боротися свідоме.
Я йду згорілим степом край дороги,
Я спотикаюся, паду та все ж бреду!
Я бачу смерть, поразки й перемоги,
Я без свідомості - інертно тільки йду.
Враз зупиняюся, таке усе знайоме
Неначе вчора. Та пробігли дні…
Здригаюся, щось холодно мені!
І щезло десь свідоме несвідомо.
Невже я сплю? Холодний піт вкриває тіло,
Я весь здригаюся в конвульсіях страхів.
Як сталося, що сонце почорніло,
І небозвід, іскрившись, спопелів?!
Повсюди ходять безтілесні люди -
Без подумок та прагнень, почуттів.
Хтось здер з них людяність, зітер чи просто змів!
Немає серця в них - порожні груди.
Я намагаюся уберегти в собі життя,
І так не хочеться їх долю розділяти.
Встаю до неба, як землі дитя.
Та зникло небо! Неба не впізнати!
Страхіття й морок - ось єство єдине!
Плач, відчай, клацання зубів…
Хто смерті виклик кинути посмів?
День в муках мре і тіло з болю гине.

Я - останній незачеплений рубіж!
Остання перепона світу сього!
Мені не боляче, хоч в серці злоби ніж
І місця в нім нема тепер живого...

1 листопада 2006 р.