Буває час –лікують тільки вірші,
Якоїсь дуже рідної душі.
Є негаразди за мої ще гірші,
Такі, що і не пишуться вірші.
Але туга нашіптує у спину,
І сум за плечі міцно обійма.
Якусь незрозумілу хуртовину
Моїм думкам виспівує зима.
А я іду,тримаю спину рівно,
І дивлюся на все, як на ману.
Ще мить і відіб’є дванадцять рівно,
І ось тоді тебе я дожену.
Торкну за руку,і вуста на рівні.
Скажу те ніжне і гірке: «Прости».
Та твої очі вже якісь не рідні…
Я знову обізналася – не ти.
