*     *     *

Був чи не був, а холодні ожини
Скапують вниз, по примарі дощу.
Вилізеш знов із надій одежини
Й скажуть, що ти ще пустелі не чув.

Так народити себе із прощання.
Наче піти в незлукавлену суть.
Може, ще клікне жада незвичайна.
Тільки тоді, як околи замруть.

*     *     *

Там забуяєш над сяйвами зрушень.
Ти — наче повід нестерпного сну.
Перестигають оновлені душі
І присягають забути весну.

Ввечері, може, уранці чи днини
Ти відкоркуєш притлумлену вись.
Бо забарився вовіки і нині
В пересторогах, де страчений смисл.

Це непричинно. І це неодмінно.
Стати палким опроміненням лих.
Тільки весь час наступаєш на міни
Й сонця так мало для свідків живих.

*     *     *

Соло звучання між колами звужень.
О, пронеси нас по лезу очей!
Десь розпанахали марево ружі
І забриніли мембрани печер.

Визміють зорі невчасні осмути.
Стане між ними святешна жура.
Скажуть мені, що все треба забути.
Я ж розумію: відчути пора.

Отредактировано AleksGun (2011-01-20 16:13:55)