Примітка: ліричний герой - хлопець

У горах

Твої очі такі попелясто-сірі,
Твої вії такі широкі, як мрії.
Я люблю бувати з тобою весною
У травах, на річці, в саду і у горах.

Волосся до плеч я завжди пам’ятаю
Так чітко, що лине до мене їх запах.
Каміння так ранило нам голі ноги,
І боляче було, та ти ані слова

Не мовиш, а тільки зітхнеш, усміхнешся:
«Нічого, весілля не скоро ― зживеться», ―
Казала, а я, як пеньок, подивлюся
На тебе, знічуся й у бік відвернуся.

І тиша. Та потім те саме з  камінням:
Ми йдемо, долаємо гори невміло,
Бо хочемо разом сягнути вершини!
Ні вовк, ані заєць, ні лис, ані білка

Не страшні, бо маємо все для походу:
Ліхтарик, палатку, пакетик соломки,
Щоб жувати, коли забуркоче у шлунку
Й чекати привалу лишається довго.

Ще маємо карти: коли сумно в палатці,
Розкладемо і граєм у покер, дев’ятку.
Також свічку взяли, але та не потрібна,
Вона завжди стухала, коли ми гомоніли

Тихенько, накрившись тепленькою ковдрой,
Про секс і про дощ, і про дзьоб, і про долар.
А ще про Шанель, Лореаль та Пікассо,
А інколи навіть і про лейкопластир.

Я знав, скільки вій в її лівому оці
І скільки секунд в її правому кроці.
Знав, в середу буде вона трішки у сумі,
Бо це перший день, і таких дні ще зо три.

Якось я побачив її тіло оголеним…
Це сталося в горах, після каменів й в холоді.
Це схоже було, ніби в Джека і Рози,
В машині тоді, у найнижчому блоці.

Це було лиш раз, але я пам’ятаю,
Як гарно й щасливо себе почував я.
Ні, не забуду, ніколи, нізащо!
Люблю я її, я кохаю, кохаю.

Тихенько навколо, лиш ми щось бурмочим
В палатці у темряві, низько у горах.
І свічечка знову погасла від руху ―
Вона простягнула в мій бік свою руку.

Вона більш рішуча, а я боягуз,
Вона вже й готова, та я ще щось мнусь.
Зробити щасливою мою кохану  ―
Це точно я знаю, це точно я маю.

Та я так боюсь! Я боюсь щось сказати
Не те ― і тоді я ображу словами.
А я ж так люблю, все життя вберігаю
Її оченята, її рученята.

Вона ніби лялечка: ніжна, новенька,
Зовсім не порочна і має сердечко.
Якби лиш я міг, то б узяв у кишеню
Створіння прекрасне, кохане, маленьке.

Замовкли. Відчуваю її теплий дотик.
Заплющились очі, завмерли всі мови.
«Маленька, моя ти маленька лебідко,
Пробач ти мене за мою неговіркість!», ―

Кажу. Вона притуляє свій палець
До рота мого і сама промовляє:
«Одружимось, любий». І очі відкрились,
І серце забилось, і все зворушилось!

Не нерви, не страх, ані краплі незгоди.
«Я згоден, я згоден, я згоден, я згоден!»
І більше не треба мені та вершина,
Вона в мене тут, вона в мене навіки.

Автор поезії - Інна Ситніцька

Отредактировано Інна Ситніцька (2010-12-13 16:40:21)