Cім хвилин щастя на інтелект Кемпі.Курасао.
Привіт!Я – Кемпі. Одразу попереджаю , що розмовляючи зі мною,ви ризикуєте остаточно втратити відчуття реальності. І назавжди залишитись в океані чужих бажань йрозбитих ліхтарів своєї свідомості. Навіщо? Навіщо говорите про те, що нестосується жодного з вас. Про те, чого вам ніколи не зрозуміти та не відчути навласній шкурі. Чи всі бачили коли-небудь людину, яка знаходиться по той бікдзеркала? Чи ви коли-небудь мріяли про вічного друга? Можливо, я хворий, але майтена увазі: ми всі хворі. Хворі самі собою. Проте кожен має право на щастя. Утролейбусі, метро, парках та скверах, магазинах й кав’ярнях, воно чекає на нас з гострою бритвою ейфоріїта книгою оповідань Ірвіна Уелша. Так минає час.Годинниквперто рахує хвилини: одна, дві, три... сім...Все під контролем. Щастясправедливе, але короткочасне. Напевно, як і все життя.
Кемпі.П’ятниця.19:00.
„Моятрикімнатна квартира здається мені іноді такою маленькою, що жити в цих стінахвдвох стає просто неможливим. Але якщо позбавитись телевізора, купи брудноїбілизни й великої кількості ранкових газет , то, можливо, дихати стане трохилегше. Навіть не знаю, кому подобається відчувати спотворену легкість нашогожиття? О півдні я сидів у невеличкій кімнаті разом із великим зеленим Ельфом,дивакуватим митцем-невдахою і симпатичною мед сестричкою , яка намагаласязвабити кожного з нас. Минуло сім годин. І що змінилося ? Я зачинився у власнійквартирі, заварив міцного чаю і почав переглядати старі світлини. Не минуло й хвилини,як це безглузде, але таке приємне заняття набридло мені. Квартира зменшуваласяу розмірах. Так само, як і мої судини. Життя – миттєвість, щастя – наслідокборотьби.
Накухні грізно гуркоче холодильник. Він намагається пояснити мені мовоюелектроприладів те, що в шлунку у нього нічого немає. Телефон в таких ситуаціяхнабагато простіший, він досить зрозуміло говорить мені про те, чого насправдіхоче. Ось, як наприклад зараз...Підіймаю слухавку. Голос на тому кінці дротуговорить мені про щастя, любов до ближнього і вічну весну в казематі. Беруножиці і легким, ледь помітним рухом перерізаю дріт. Квартира стає ще вужчою,мені не вистачає простору. Там, за вікном луною розходиться несамовитий крикпересічного громадянина. Я сам цього не бачив, але дуже реалістично відчувслизький і холодний дріт телефону, що петлею обіймав мою шию...Висячи по тойбік вікна, на телефонному дроті я починаю розуміти Курасао ...Так закінчуютьсясім хвилин щастя...”
19:07.П’ятниця. Янгол.
„Кемпі! Чи ти чуєш мене, сучий сину!? Навіщоти це зробив? Навіщо ти перерізав дріт? Бідний, бідний Кемпі...Хто ж теперполагодить його? Хто піде в найближче відділення „Юкртелекому” і сповіститьгладку, непривітну касирку-операціоністку про заподіяну твоєму телефону шкоду?Хто допоможе дзеркалу, і тому, хто знаходиться по інший бік? Ти зробив великупомилку. А, отже, тебе має бути покарано. Звисай ногами донизу й думай. У тебезалишилося сім хвилин.”
Куросао. П’ятниця.19:00.
Сидітив комусь або в чомусь дуже нелегко. Але, якщо поглянути з іншого боку, то саметак починається життя, так воно й закінчується. Майже 30 років у чужому тілі,майже 30 років монологів. Він знав про мене, але не міг нічого вдіяти . Увесьцей час я скеровував його дії...Іноді вони були безглуздими і не передбачуваними. Як і в даному випадку...Навіщо він жив? Або існував? Задля того, щоб одногодня остаточно втратити контроль над собою і підкоритися моїй волі? Він бувслабкий. Лише я стимулював і координував його дії. Навіть не уявляю, де б вінзнаходив сили, щоб бачити дзеркало та примарні образи по той бік реальності. Яміг би вийти з нього, але вороття вже б не було. Все трапилось би набагатошвидше. І того самого дня його б не стало. Бурхлива ріка смерті поглинула щеодне безглуздо прожите життя. Він був розумним, проте за ці сім хвилин менівдалося зруйнувати увесь його інтелект. Бути зачиненим у ньому – не так вже йпогано...Я – джин, що виконував усі його забаганки. Починаючи від ранковогозеленого чаю і закінчуючи мертвою петлею навколо шиї...
