До мене,
встромивши роги у воду,
промовило сонце:

мої діти – проміння –
вдягнені листям дерев
ритмом дзвонів птахів
білиною аркушу поетів
вчувають біль твоїх м’язів

на даху монументу жовтавім
спочинуть сном у канаві
борозни небуття

бородою обросле небо
хтиво дивиться на тебе
хапаючи з твоєї тіні
силует небуття

кругом стануть покої
руками в засмаглому лоні
борозни небуття

пожовкла троянда зовсім
вбачає у вічному сні безголосім
силует небуття