Магічний Львів сідав на моє
плече. Грав на лютні
і співав, наче чорт
у фазі скрутній

чорними рогами свої трамваїв
і тролейбусів, своїм п’янким
і витонченим смаком вулиць
і арабіки. Зів’ялі квіти

несли спокій сторінками
у збочену свідомість алкоголю
нічних аптек на трьох стільцях,
загартовуючи волю.

Пульс задушливого Львова,
нагадував, де ставити
двокрапку і, обов’язково, кому:
після Ратуші, Франка, футболу,

вулиць Дорошенка, Личаківська,
площі Ринок, стометрівки,
доброзичливих людей,
засвіченої плівки…

Матові світлини пам’яті
блакитні, наче гіацинти,
калейдоскопом сліз лягли
на всі ходи і вчинки.

Сором’язливий гонор Львова
зворушливий. Відкритим ладом
сядуть звуки кольорів
на грифі млосної гітари,

що притягли з собою пілігрими
у баулах і,неголені,
заради варварської втіхи,
смакують солодощі Вероніки.

Посміхається Високий Замок,
втоплений у кронах,
до білих і блакитний комірців,
спітнілих у бетонних огорожах