Я бачив чорну домовину,
в яку поклали ви вірші.
І як підступно,прямо в спину.
Втикали всі слова-ножі...

Кричали на усі-усюди:
"Ми є мистецтво!Ми - життя!"
Мені шкода вас,бідні люди,
то не мистецтво - то сміття.

Чи може я не розумію,
краси всієї мертвих слів,
скажи,хоча б ти їм, Антею!
Вони ж, як плем'я дикунів.

В якому кожен рве горлянку,
себе вважає божеством.
Та тільки-но піднявшись зранку -
біжить в крамницю за вином.

А потім,трохи напідпитку,
шедевр вмдасть на-гора,
собі на лоб поставить мітку:
"Я є поет!Кричить "Ура!"

І сміх,і гріх...я ненароком,
образити когось хотів,
лиш буде це для вас уроком,
"Алхіміки ви,мудрих слів!"